Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі
Отже, підсумовуючи сказане, хотілося б наголосити на важливіших аспектах теорії еліти Дмитра Донцова.
Націю очолює каста кращих людей, провідна верства. Будь-яке суспільство має ієрархічну будову, тобто поділене на вищі й нижчі касти. Цей поділ має не соціальний, а “людський” характер, тобто люди поділяються на касти залежно від природних здібностей.
Ідея ієрархічності суспільства, за Донцовим, була непорушним правилом буття українців, принаймні, до ХІХ століття.
Людське суспільство аристократичне. В суспільному житті провідна каста виконує роль формотворця, тобто саме вона визначає місце, функції тощо частин в інтересах цілісності суспільного організму і несе відповідальність за цю цілісність. Саме вища каста своїми ідеями і духом тримає суспільність (націю), дає їй силу, надихає, охороняє від агресії і розкладу через егоїстичні відцентрові тенденції, що призводять до знищення форми і обернення націю на натовп, “аморфну масу”. Цієї мети (єдності) провідна верства досягає, керуючись не інтересами окремих частин, а інтересами охорони цілісності всієї спільноти. Провідна верства творить державу й за неї відповідає, маса воліє егалітарності, що є прямим шляхом до занепаду, якщо цю масу не організувати належним чином.
Олександр Вовк, МНК, м. Суми
Деякі світоглядові, естетичні і стильові параметри публіцистики Дмитра Донцовa
(на прикладі аналізу роботи “Підстави нашої політики”)В роботі “Підстави нашої політики” Дмитро Донцов висвітлює проблему політичної кризи початку ХХ століття, війни 1914 р. і революції 1917 р. в контексті причин, найбільше впроваджуваних в суспільну самосвідомість. Це – боротьба за економічне панування між світовими державами і державними блоками й назрівання соціальної революції. Донцов переконливо доводить, що ці причини є поверховими, і за ними стоїть конфлікт не тимчасового характеру, обумовлений збігом обставин, а світоглядовий і цивілізаційний. Конфлікт двох типів ментальності, культури і суспільно-політичного устрою, маніфестований опозицією “Європа – Росія”. В роботі задіяний значний масив історичного матеріалу різних періодів, регіонів і націй, з якого чітко окреслюються два альтернативних шляхи розвитку, подані в порівняльному контексті: європейської демократії, основаної на культі особистої ініціативи, честі та гідності, з одного боку, і з іншого - російської деспотії – охлократії, яка базується на авторитаризмі влади, безвольності й аморфності мас, а також російсько-православному месіанізмі “народа–богоносца”.
Крім подієвого ряду світової історії різних епох Донцов демонструє неабияку обізнаність у світовій і російській культурі. Будь-яка теза чи твердження стосовно аналізованого предмету вводиться ним у відповідний темі історико-культурний формат. Крім того, будь-який сучасний факт або тенденція розкривається не тільки на синхронному рівні, в площині різноманітних зв’язків і аналогій, але також в плані його історико-культурної генези. Так, наприклад, більшовизм розглядається не лише як ідеологічна доктрина, а передусім як чергова на момент революції 1917 року варіантна форма російської месіанської ідеї, яка генетично пов’язана із такими концептами, як панславізм, слов’янофільство, неославізм, євразійство Змістовно більшовизм був підготовленим усім розвитком російської культури, зокрема, літературою і публіцистикою. Такий підхід дав можливість Донцову визначити сутнісні інваріантні риси цієї ідеї, які експлікуються і переходять в історії російської самосвідомості з одної форми в іншу. Те ж стосується політичної парадигми: незмінності деспотії та егалітаризму у зміні самодержавної на радянську модель. Обґрунтованість кожної з позицій дає йому право чіткої їх оцінки й визначення власного до них ставлення.
Стильова імперативність, за яку Донцова часто критикують, вмотивована і виправдана тими логічними висновками, які він робить, і тому ця критика в більшості випадків безпідставна й суб’єктивна. Для стилю Донцова характерні інформативна каузальність речень, абзаців і розділів, розширюючі рамки тексту цитування різними мовами, апеляція до художніх і наукових текстів, використання знакових імен літературних та історичних героїв, а також іронічних метафор. Вони ж зайвий раз підкреслюють гострий розум автора і його критичну відстороненість від туманних програм українського просвітянства, якими вона підмінила волю до влади і посилила своєю діяльністю хаос, який виник в українському суспільстві в результаті війни й наступу революційної стихії.
Різнобічний аналіз опозиції “Європа-Росія” є тлом, на якому постає й обґрунтовується мета роботи, сформульована у 6 абзаці 1 розділу: ”...накидати загальні риси ідеалу” (С.94). Мета пов’язується із конкретним чином “знайти вихід з проклятої ситуації, в котрій опинилася країна” (С.94). Два перших розділи “Підстав...” – це детальний і різноаспектний аналіз світової кризи як вибуху і зіткнення європейської й російської систем. “Ідеал захований у неясній, підсвідомій психіці народу, але твориться зовнішніми чинниками. Виробити його неможливо без правильної оцінки кризи, яку переходимо зі світом” (С.94). При цьому криза щодо даної опозиції розглядається не як окремий історичний момент, але як постійна складова історії, бо вона “не хвилева” (див.С.94).Визначення колективного ідеалу або національної ідеї подано у 3 розділі. Це - ...”передавані з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її ролю поміж іншими народами.(С.140) Лише свідомість свого ідеалу, на думку Донцову, дає нації ясність цілей та енергію в їх виконанні, можливість акумуляції сил. Він бачить колективний ідеал нації передусім у боротьбі з Росією - авангардом Азії, уособлюючим східний тип абсолютизму (див.: С.142), це – перше, і в плеканні засад західної культури – правової психіки, особистої гідності, творчої самоакції - це друге. “В цій нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні – у своїй власній державності й культурі – цілої культури Заходу якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми.” Донцов представляє Україну як перший етап універсальної програми Росії - експансії на Захід. Боротьбу з українським панством у ХVIII ст., з українською церквою у ХIХ ст., з українським селянством у ХХ ст. продовжує боротьба з польськими панами у 1832 і 1861 р., з польською церквою за Миколи ІІ, а далі з європейським соціалізмом і синдикалізмом. Основні чинники в Україні та Європі, готові об’єднатися для підтримки Росії - ті, що живуть егалітарними ідеалами і за їх здійснення дають себе ужити проти більш розвинених верств. Темне селянство проти української шляхти у ХVIII ст., “дєревенскую бєдноту” проти політично свідомого класу українського селянства по революції 1917 р. Тобто голота, люмпени є силою, на яку спрямовує Москва агітацію для кінцевої мети – деморалізації західної суспільності та її розкладу, що є передумовою російського панування в Європі. Експансію Росії західне слов’янство конкретно відчуло з другої половини ХIХ ст. Раніше, коли Україна виборювала незалежність, у ХVII – ХVIII ст., вона водночас стримувала цей ідейний російський похід на Захід, і в цьому, підкреслює Донцов, її заслуга.