Ідейно–художній аналіз роману І. Багряного “Тигролови”

Як вирішує Григорій цю проблему?

(учні розповідають, як вирішує Григорій цю проблему)

Вчитель. Чи можемо розцінювати перемогу Многогрішного як помсту?

Учень. Ні, бо виконання обов’язку, яким керується у своєму житті герой роману. Він своїм вчинком підтверджує, що рано чи пізно всяке зло має бути покараним.

Вчитель. Другу сторінку трагічної долі українців (а це є другою сюжетною лінією) відкриває рід Сірків, до яких після втечі потрапляє Г. Многогрішний.

(З розповіді Сірків стає відомо, що вони приїхали у 1889 році з Полтавщини. Тут вони знайшли другу Україну, та сум за рідним краєм ніколи не покидав їх.) Але про це краще розповість нам сама Сірчиха.

Розповідає учениця, одягнена в український національний одяг.

Сірчиха. У сміливих щастя завжди є! От хоч би ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо і злидні, і смерть. Чужа чужина... А бач, оббулися! І дивись – зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили. І звикли, полюбили.

Спочатку ми поселилися в селі, тепер це містечко Києвом зветься. Хати білили, як на Україні. З нас тут за це сміялися, що от, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хали з глини ліплять та білять.

Колись до революції здорово жили тут наші люди.

Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш робочий. То й ми жили колись.

А сім’я у нашого діда була велика. Понад 50 чоловік.

Синів сім мав, женив, не відділяв. Дочок заміж віддавав – на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Сірків куток – то ціле село. Весело жилося. Трудилися щиро, то й мали. Це була наша друга Україна, але щасливіша. І назви тут люди подавали свої, сумуючи за рідним краєм.

Ну, а потім пішло все шкереберть. Нові часи, нові порядки. Вже немає Сіркові держави.

Вчитель. А хто ж цей легендарний Сірко, якого знали майже всі в окрузі?

Сірко. Походжу я зі старого козацького роду

Жили мої батьки на Полтавщині коло Переяслова. А діди – прадіди в Запорожжі козакували...

Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли. Так на цю дяку землю і потрапили. Багато люду тут померло, аж поки не позвикали. Маю сина і дочку, вчу їх однаково суворо. Бо за українським звичаєм жінка поряд чоловіка і господарювала. І вправно володіла зброєю. Моя хата завжди відкрита, як колись козацькі буруючи, для гарної людини. Коли напівживого Григорія принесли ми додому, моя хата стала хатою його.

Життя навчило мене бути мудрим і щиросердним. Втративши старшого сина, я безмежно зрадів Григорієві, назвав його сином, подарував коня, гвинтівку. Бо хто, як не батько, навчить сина виживати в будь-яких умовах, залишаючись при цьому людиною.

Вчитель. У таких батьків поганими діти не будуть.