Микола Хвильовий
"Літературна" дискусія втягла сотні учасників і породила кілька сот статтів, памфлетів і зауваг. Нема й мови про те, щоб тут усе це переказати або навіть підсумувати.
Підтрим Хвильовому прийшов з Академії Наук у Києві ще в травні 1925 року. Вона влаштувала диспут на теми, торкнуті Хвильовим, а в липневому й листопадовому числах Життя й революції Микола Зеров влучився до дискусії своїми статтями "Європа - просвіта - освіта" і "Євразійський ренесанс і пошехонські сосни", що переключали емоційний тонус памфлетів Хвильового на врівноважено-інтелектуальний і тим самим особливо переконливо показували справедливість їхніх головних тез, водночас відвіюючи від них полову політичної злободенщини. Зав'язалося листування між Хвильовим і Зеровим. Це був би, мабуть, найцінніший документ духовної історії України двадцятих років. Але надія на те, що воно могло зберегтися, мінімальна.
Наприкінці 1925 року, Хвильовий відновив свою діяльність як памфлетист. 1926 року Думки проти течії з додатком анти - поліщуківського памфлету "Ахтанабіль сучасності" вийшли окремою книжкою. Пізнішим памфлетам Хвильового це вже не судилося.
Бойова активність Хвильового почала давати свої наслідки. 20 грудня майже всі талановиті письменники вийшли з "об'єднання пролетарських письменників Гарт", що фактично перестало існувати як творча одиниця. Ще перед тим, 20 листопада 1925 року цвіт харківської половини українських письменників утворив нову, принципово немасову, "олімпійську" організацію ВАПЛіте, ведену Хвильовим, хоч формально він був тільки віце-президентом. Напровесні 1926 року він опублікував нову, гострішу серію памфлетів Апологети писаризму. Мабуть, тоді ж таки він написав статтю "Вас. Еллан", що була надрукована 1927 року. До цього періоду належить також памфлет Україна чи Малоросія?, що взагалі не був допущений до друку і відомий лише з кількох цитат у статтях і промовах партійних проводирів, що виступали проти Хвильового. Можна думати, що в цей час Хвильовий почав працю над романом Вальдшнепи.Це був вершок його осягнень. Ворог спостеріг небезпеку і почав готувати протинаступ. Ініціатива належала Сталінові. 26 квітня 1926 року він звернувся спеціальним листом до Л. Кагановича, що тоді очолював Комуністичну партію України. Сталін відзначав, що "широкий рух за українську культуру і українську громадськість [що це значить, не відомо — Ю. Ш. ] почався й росте на Україні", і що "не можна українізувати згори пролетаріат" і продовжував, що "цей рух, очолюваний дуже часто некомуністичною інтелігенцією, може набрати місцями характеру боротьби за відчуження української культури та української громадськості від культури й громадськості загально - радянського, характеру боротьби проти "Москви" взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму". Як приклад такої боротьби Сталін наводив саме і виключно Хвильового. Нелітературний характер "літературної дискусії" виходив на поверхню. Дальші заходи Москви йшли один за одним. ЗО травня було опубліковано статтю Власа Чубаря, голови Раднаркому УРСР, проти Хвильового. У червні відбувся з”їзд ЦК КП(б)У, що ухвалив "Тези про підсумки українізації", оголошені друком 15 червня! 3а рік, 15 червня 1927 року, нові тези "Політика партії в справі української художньої літератури" вже безпосередньо посилаються на Хвильового, називаючи його підтримувачем "українських буржуазних літераторів типу "неокласиків" (уже не "дрібнобуржуазних"! Тим часом з України видалено до Москви провідних українців-партійців і робилися заходи створити організацію письменників, беззастережно відданих лінії партії, щоб протиставити її ВАПЛІте; ця організація остаточно оформилася в січні 1927 року як ВУСПП (Всеукраїнська спілка .пролетарських письменників).Лазар Каганович присвятив такі рядки "ухилам" Хвильового й Шумського: "Хвильовий, — казав він, — характеризував розвиток національної культури так, як це можна робити в суто буржуазній країні й по-буржуазному". Многоголосе скавуління численних -енків, чиї напади на Хвильового всіляко заохочувано, додавалися до загальної атмосфери приреченості й рокованості.
Під цим тиском Хвильовий пише свого першого покаянного листа, де відписує тези червневого пленуму ЦК майже дослівно, зрікаючись орієнтації на Європу, теорії боротьби двох культур (української й російської) на Україні й спілкування з неокласиками. Лист настільки тримається червневих тез, що сприймається майже пародією. Не виключено, що він так і був замислений. Бо Хвильовий — попри все — ще не вважав змагання за програне. Саме починалася публікація двомісячника ВАПЛІТЕ, фактичним редактором якого був Хвильовий (формально — безособова "редколегія"), і журнал мав бути трибуною не тільки для здійснення загальної літературної програми Хвильового, але й для публікації його дальших памфлетів. І справді три нові памфлети з'явилися протягом 1927 року: "Соціологічний еквівалент" трьох критичних оглядів у ч. 1, Одвертай лист до Володимира Коряка у ч. 5 і непідписане, себто редакційне.
У основному ці памфлети спрямовані проти ВУСППу. Але попередня дискусія й партійна нагінка навчили Хвильового більшої обережності і, мабуть, пригасили трохи юнацьку задерикуватість попередніх памфлетів. У новій серії вже годі знайти єретичні політичні кличі, автор оперує як головним доказом зіставленням цитат з ВУСППівців з ортодоксальними цитатами з "отців" марксистської "церкви". Тільки в проміжках блисне в них стара іскра непогамованості й дотепу, рідкішим гостем став жарт. Це Хвильовий ще не приборканий, але вже стриманий.ВАПЛІТЕ вийшло п'ять чисел. Шосте було надруковане, але конфісковане через уміщення другого уривка з Вальдшнепів Хвильового. Перші п'ять чисел були жорстоко критиковані, але те, що зчинилося тепер, після ВАПЛІТЕ ч. 6, виходило поза межі поняття критики, навіть з тим епітетом, що тоді саме широко вживався, — "голобельна". 28 січня 1928 року, ВАПЛіте "самоліквідувалася". 18-21 лютого в Харкові відбувся літературний диспут, де стверджено тріумф ВУСППу. Хвильовий, що лікувався за кордоном, у Відні, змушений був написати другого покаянного листа (22 лютого). Чи було це каяття щирим? О. Ган уважає, що в цьому листі "місцями пробиваються щирі почуття”. У світлі документів, що їх Юрій Луцький знайшов в архіві Аркадія Любченка, можна в цьому сумніватися. Є там лист Хвильового до Любченка, писаний з Відня, датований 2 березня, себто за якийсь тиждень після покаянного листа, і він сповнений бадьорості. Цитую: "Горіння попередніх [членів ВАПЛіте — Ю. Ш.} мене страшенно радує ... Я зараз теж сів писати новий роман... Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись — наше попереду ... Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури — хай живе Державна Літературна Академія!". Дмитро Донцов влучно порівняв каяття Хвильового з каяттям Ґалілео Ґалілея. Змушений, перед високими церковними достойниками, зректися теорії про обертання землі навколо своєї осі, за легендою, він при першій нагоді вільного вислову додав: "А все таки вона крутиться!" Та, звичайно, було б наївним думати, що цькування не лишило сліду на настроях і переживаннях Хвильового. В листі до А. Любченка, датованому 10 вересня 1928 року, Микола Куліш писав: "Оце уночі поверталися з Григоровичем [Хвильовим — Ю. Ш.] з полювання, ждали поїзда на полустанку, так Григорович між іншим сказав, що беруть літа своє, не так уже пахне життя, як пахло воно п'ять, навіть три роки назад. Мені страшенно стало жаль чогось. І Григоровича стало жаль... на полустанку (а він його оспівав у своїх синіх етюдах, пам'ятаєш?)".