Микола Хвильовий

Сьогодні вже можна визначити якісь основні причини самогуб­ства талановитого новеліста, полеміста і організатора літературного процесу. Підготував цей трагічний крок складний комплекс ідеоло­гічних, суспільно-політичних і морально-психологічних проблем, які ще чекають на глибше дослідження. Головне, що письменник від­чував і бачив, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями з боку і деяких літераторів, і партійних та радянських керівників чесних українських письменни­ків у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхи­леннях від курсу партії, у зв'язках з націоналістичними закордон­ними центрами.: Взагалі, культурна і літературна ситуація на Україні в 20-х — на початку 30-х років була складною. Микола Хвильовий чи не перший усвідомив, що в літературу і мистецтво починає по­ступово проникати казенно-бюрократичний підхід до творчості, де­кретування, грубий окрик, свавільне жонглювання політичними фразами, підпирання аргументів ідеологічними тезами. У своїх «Листах до літературної молоді», у статтях і памфлетах Микола Хви­льовий виступав проти голого фактографізму в літературі, закликав до орієнтації на класичні світові зразки художньої творчості і боротьби проти культурного епігонства і рабського ко­піювання традиційних стилів, гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступав проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфахівців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність.

Суперечка про шляхи національного розвитку української радян­ської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але об­стоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність.

«Українська економіка — не російська економіка і не може бути такою хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набирає все-таки специфічних форм і характеру. Словом) Союз все-таки залишається Союзом, і Україна є самостійна одини­ця» !. Про чіткість і принципову послідовність поглядів М. Хвильо­вого щодо державного статусу України свідчить і трактат «Украї­на чи Малоросія?», який був заборонений і лише в цьому книжковому виданні вперше публікується. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів...»

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну нерішучість виборення українським народом своєї незалежності і застєрігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення само­стійного виростання нації в державну одиницю, інакше все це внесе «елементи хаосу в світовий загально історичний процес». Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості і недовіри, інтриг і огульних обвинувачень інтелігенції-в ідейних помилках, яку насаджував Лазар Каганович на Україні в 1925—1928 рр., було захищати свої позиції важко.

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвіт­нього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, Івана Сенченка, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Бесы» О. Пушкіна... Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл....Напередодні відзначення у грудні 1988 року 95-річчя від дня народження Миколи Хвильового я провів вечір у товаристві акаде­міка АН УРСР Федора Даниловича Овчаренка. Привели мене до колишнього секретаря ІДК Компартії з ідеології Ф. Д. Овчаренка спогади Юрія Смолича. У них йдеться про допомогу Федора Да­ниловича в пошуках передсмертної записки Миколи Хвильового, яку той буквально через кілька хвилин після смерті прочитав на його письмовому столі. Але невдовзі вона зникла. Юрій Корнійович усе життя боровся за реабілітацію чесного імені Миколи Хвильо­вого, бо знав, що в передсмертній записці видатний письмен­ник утверджував: він і вся його генерація були чесними кому­ністами.

Федір Данилович тоді порадив Юрію Корнійовичу написати офі­ційного листа на ім'я тодішнього першого секретаря ЦК Компар­тії України П. Ю. Шелеста з проханням допомогти в пошуках цього передсмертного листа і дати дозвіл на його публікацію в книзі спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця».

Завдяки клопотанням Федора Даниловича копію передсмертного листа Миколи Хвильового вдалося відшукати. І не одного, а двох, Він зберіг копії обох листів, бо йому було доручено П. ІО. Шеле­стом ознайомити з ними Юрія Корнійовича Смолича.

Схвильованим голосом Федір Данилович зачитав мені ці не­оціненні документи трагічної епохи, документи, які засвідчують, що Микола Хвильовий свідомо пішов із життя. І пішов комуністом, з вірою в справедливе соціалістичне майбутнє свого народу.

З грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю з дня на­родження Миколи Хвильового, Ф. Д. Овчаренко сказав чудове, сповнене глибокого переживання минулих наших помилок і траге­дій, щирого уболівання за долю перебудови в країні слово і ого­лосив тексти обох передсмертних листів Миколи Хвильового.