Микола Хвильовий

Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого батька, які долинули до неї через 55 років.

Ось ці дві записки Миколи Хвильового:

Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

Р.5. Все, в тому числі й авторські права, передаю Лю­бові УМАНЦЕВШ. Дуже прошу товаришів допо­могти їй й моїй матері.

13ІУ1933 р, МИКОЛА ХВИЛЬОВАЯ

Золотий мій Любисток,

пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю.

Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько

М. ХВИЛЬОВИМ 13/V 1933 р. Харків

Творче «я» художника, як і багатьох інших митців, змушене було роздвоюватися під тиском політизованих вказівок як писати, яро що писати і для чого писати. Втрачалося необхідне для пись­менника відчуття внутрішньої свободи. Згорталися літературні ди­скусії, закривалися літературні організації, журнали...

Самогубство Миколи Хвильового повинно було, як він перед­бачав, застерегти партію, уряд країни, літературних опонентів від дальшого загрозливого для розвитку .літератури і мистецтва деформування засад і принципів творення і функціювання культурних цінностей. Процес роздвоєння «я» Миколи Хвильового неминуче катастрофічний. Як людина, він хоче жити, але як художник, як творець і духовний провідник своєї генерації, він не може існувати, бо задихається в нестерпно важкій атмосфері насильства над твор­чою уявою. Він мусить піти з життя. Передусім він говорить від імені генерації, саме з нею він ідентифікує своє творче «я»,, і зни­щення генерації, сигналом до якого став арешт першого президента ВАПЛІТЕ Михайла Ялового, було початком ліквідації Хвильового-митця. І це трагічно до абсурду, бо генерацію складали, як пише в день свого добровільного відходу з життя Микола Хвильовий, «найщиріші комуністи». Тому він і признається: «Нічого не розу­мію...» — бо загибель, знищення «найсвідоміших комуністів» здій­снюється від імені і в ім'я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім'я яких творили нову літературу і мистецтво.Друга частина записки — це вже сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому «страшенно боляче» полишати в цей «прекрасний сонячний день» життя. Але він не має вибору. Хви­льовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію («За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий») і цими трьома гаслами: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалі­стичне будівництво. Хай живе комуністична партія»,— звертається до партії і уряду із запевненням, що в діяльності цієї генерації не було й натяку на опозицію щодо генеральної лінії соціалістичного будівництва.