Ліна Костенко (Народилася в 1930 році)

З почуттям глибокого болю поетеса згадує славних синів українського народу, розстріляних, замучених по концтаборах:

Пропадали ж люди ні за гріш. Божеволів у тюрмі Куліш.

Передсмертне лаявся Косинка. Курбас ліг у ту промерзлу землю!..

Поезія «Княжа гора» присвячена Шевченкові. В його уста Ліна Костенко вклала такі слова: «Але у вітчизни ніхто не одні­ме мене», їх можна з повним правом прикласти і до самої автор­ки: так, ніякі заборони і дискримінації не змогли притлумити чесного і високоталановитого слова Ліни Костенко.

В останні роки застою чиновники змушені були дати дозвіл опублікувати нові твори Ліни Костенко: збірку поезій «Над берегами вічної ріки» (1977), історичний роман у віршах «Ма­руся Чурай» (1979), наступну книгу поезій «Неповторність» (1980). За ці дві останні публікації Ліна Костенко удостоєна високого звання лауреата Шевченківської премії.

«Сад нетанучих скульптур» (1987) — книга другої половини вісімдесятих років. Високої оцінки літературознавців та кри­тики зажили поема-балада «Скіфська одіссея», драматичні поеми «Сніг у Флоренції» та «Дума про братів неазовських».

«ПАСТОРАЛЬ XX СТОРІЧЧЯ»

...Трійко хлопчиків-пастушків розбирали заіржавілу грана­ту — «покиддя війни... Павло, Сашко і Степан... їх рвонуло навідліг». Серед білого дня у мирний час... Дитячий непослух, необачність? Так. Але ж якби не прокотилася по нашій землі страхітлива війна, цієї непоправної трагедії не сталося б...

Поетеса з гірким болем у серці переповідає жахливу пригоду. У своєму мистецькому арсеналі вона знайшла вражаючої сили вислови: «Набрякли від крові рядки», «бризнуло кров'ю в ба­гаття», «Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю, осмі­халася шия з худеньких дитячих ключиць».

Щоб жаль і скорбота були відчутнішими, поетеса в уста лі­ричного героя вкладає такі визначення, котрі боляче крають його серце: «Гарні діти були. Козацького доброго краю».

ї, нарешті, трагічний епізод утверджується, вглиблюється метафоричним зворотом: «Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць». Але життя безперервне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори й світанки, народжуються діти і криком кри­чить вагітна, як поле, мати: «...Хоч личко його покажіть!»

Майже два тисячоліття існує цей один з найпоетичніших мистецьких та літературних жанрів — пастораль. На лоні чарівної природи споконвіку пастухи і пастушки, благородні і бездіяльні, грали, співали, кохалися. Мир і благодать панували між ними. Пасторальна література була широко знана в Захід­ній Європі (епоха Відродження), пробував писати пасторальні пісні і наш Сковорода. Пастораллю двадцятого сторіччя назвала Ліна Костенко свій глибокозмістовний твір, який своїм змістом різко контрастує, не йде ні в які аналоги зі стародавніми іди­ліями. Там життя, поезія, кохання, а тут смерть — смерть стра­хітлива, жахлива,

«Пастораль XX сторіччя» волає: до чого ж ми дійшли, лю­ди? Кому потрібні війни та їх криваві наслідки?

Написаний п'ятистопним анапестом, вірш звучить з епічним розмахом, але без надриву, кожне слово в ньому виважене і несе значне смислове та емоційне навантаження.

«ТУТ ОБЕЛІСКІВ ЦІЛА РОТА»Передусім скажемо про надзвичайну простоту поетичної форми вірша: «Високі цвинтарні ворота високу тишу стере­жуть». Далі — стислий опис кладовища, де стоять обеліски з прізвищами, датами, «печалі бронзове лиття» (яка влучна метафора!), А потім — кульмінаційний центр вірша:

Лежать наморені солдати,