Станіслав Лем. Життя і творчість

Незважаючи на всю свою технічну силу, сучасна людина не може пізнати Космос, оскільки розглядає його з позиції власного розуму. Все, що створює людина, весь світ її цінностей є герметично замкненим в її власному колі. Ми не можемо вийти за межі цього кола, не можемо побачити своїх помилок за допомогою іншої, чужої свідомості, не можемо встановити жодного контакту з іншим типом розуму й знайти порозуміння з подібними до себе. Ми ніколи не розшифруємо «голос Бога». Всі ці обмеження посилюють неспокій, відчуття самотності й екзистенційний жах. Станіслав Лем приходить до несподіваного висновку: людина мусить пізнати сама себе, свої обмеження й можливості, всановити контакт сама з собою. Це — єдино можлива «терапія» проти horror vacui — жаху пустки, яка оточує людину у світі людей, а людство — в просторах космосу. Цим філософія польського письменника нагадує мені прозу Валерія Шевчука.

І ще про пустку. Після двох томів есеїстики — «Філософія випадку» з 1968 року (спроба теорії літературного твору) та «Фантастики й футурології», нарисів про наукову фантастику й перспективи футурологічного мислення (1970), на початку 70-х років Лем видає дві не менш знаменні книжки — «Досконала порожнеча» й «Вимріяна велич», які складаються з рецензій і передмов до ненаписаних творів, книг, які у критичній інтерпретації письменника, вельми привабливі.

Цілком несподіваною в цьому світлі є уся творчість великого фантаста: змодельовані ним світи, організми, суспільства, космічні кораблі, подорожі, роботи — вони не існують, вони є порожнечею. Але та, зрозуміла або й незбагненна сила, з якою вони впливають на нас, людей з плоті і крові, надають цій «пустці» особливої сили, роблять її досконалою. Це ж стосується й літератури загалом, а, може, й життя. І хоч як би хотілося бачити майбутнє Землі в світлих тонах, здається, що порожнеча досконала ще й тому, що вона непробивна, її жорстокість — в її досконалості, протиставленій вічній недосконалості людини. Творчість Лема не зводиться лише до наукової фантастики, хоча цей жанр, до якого входить багато романів та цикл оповідань про пілота Піркса, є у письменика домінантним. Не менш цікавим і плідним жанром у творчості Лема є фантастично-науковий гротеск — сюди входять «Казки роботів», «Кіберіада» та цикл творів, де головним героєм виступає «капітан делекого галактичного корабля Ійон Тихий». Крім того, Лем є автором книг, жанр яких визначається на межі між філософською есеїстикою й художньою літературою («Досконала порожнеча», «Провокація», «Бібліотека ХХI століття»), а також — у ранній творчості — сучасного реалістичного роману.Роман «Едем», поруч із «Солярісом» та оповіданями про пілота Піркса, є одним із модельних творів наукової фантастики, який, що загалом характерно для Лема, вступає в полеміку з традиціями жанру. Письменник звертається до поширеного в науковій фантастиці мотиву контакту з іншими розумними істотами, мотиву космічної подорожі, інших планет, але його іронічна дистанційованість від описуваного й виявляється в постійних «нагадуваннях» читачеві тих способів представлення інопланетних світів у творах інших авторів. Герої «Едему» чудово знають популярні твори science fiction і, порівнюючи їх із власним досвідом на планеті Едем, часто кепкують з них.

Обмежений досвід людини і та різниця у сприйнятті однієї й тієї ж позаземної реалії різними людьми творить в «Едемі» ще одне проблемне коло: а чи взагалі здатна людина зрозуміти до решти навколишній світ, якщо до всього підходить зі своєю міркою й намагається звести все до вузького поля вже існуючих понять? Розмови з «дубельтами», тубільними мешканцями Едему, навіть за допомогою спеціального електронного перекладача, нічого не прояснюють героям-землянам, порозуміння двох різних типів інтелекту можливе лише у сфері домислів. До того ж у романі виразно відчувається іронія щодо спрощених та ідеалізованих перемог людини в міжгалактичному просторі, на чому так уперто стояла наукова фантастика в перші етапи свого розвитку.

Крім того, що «Едем» є романом про неможливість підтримування контакту й безпорадність людини в космічному просторі — це також твір про земні проблеми, показані на прикладі едемського суспільства з невеликими гротескними перебільшеннями. Населення Едему потерпає від тоталітаризму планетарного масштабу, лицемірної влади, що проголошує теорію власного неіснування, від антагоністичного поділу суспільства, брехні, насилля й морального звиродніння.

Вже в «Едемі» помітні намагання Лема позбавити фабульні події самостійної вартості, зробити їх слугами філософії й підкорити концептуальному авторському задумові. Ця тенденція ще повніше виявляє себе в «Солярісі» — найвідомішому і найкласичнішому романі польського фантаста. Плазмовий мозок у вигляді мислячого океану, що огортає всю планету, є разом з тим найбільш оригінальним образом всієї науково-фантастичної літератури. Темою «Соряріса», як і «Едему», є спроба контакту з позаземними формами космічного розуму, наслідком якого є чергове переконання в неможливості будь- якого діалогу — незважаючи на бажання обох сторін. Люди пробують діяти на океан випромінюванням Рентгена, а планета в свою чергу «обдаровує» землян безсмертними неутриновими «творами F», беручи їхні образи з найвіддаленіших закапелків пам’яті героїв, що приховують часто не найприємніші спогади з минулого. Таким чином, психічна й біологічна неспівмірність людини й океану призводить до того, що всякі починання і спроби контакту стають марними через відсутність будь-якої спільної площини порозуміння. Але врешті невідомо навіть, чи справді цей океан є мислячою істотою, як припускають учені-солярісти, чи його діяльність є свідомою й яка справжня причина виникнення тих незнищенних втілень людських кошмарів.