Голодомор в українській поезій і прозі
Роман “Марія” — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи “коротко, сильно і страшно” описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження.
“Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі”.4
Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У.Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: “Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..”.5
Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман “Марія” тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.
Стоячи біля джерел теми голодомору 1933 р., твір Самчука як би окреслив проблематику повістей Тодося Осьмачки “План до двору” (1951), “Ротонда душогубців” (1956); йому співзвучні п’єса “Чий злочин” (1952) Василя Чапленка, повість “Їм дзвони не дзвонили” (1987) Олекси Гай-Головка, твори Олекси Веретниченка та Ігоря Качуровського. Всі вони з суворою правдивістю розповідають про геноцид та етноцид, що їх проводила в Україні комуністична московська кліка.
В материковій українській літературі тема ця була суворо заборонена, хоча письменникам України вона боліла, мабуть, найбільше. Завуальовано до неї насмілився звернутися Михайло Стельмах у романі “Чотири броди”. Спочатку не зауважили, “пропустили”, а коли схаменулися, наклали заборону — 10 років не друкували…
Василеві Земляку не поталанило відразу: “крамольні сторінки” вилучили з тексту без будь-яких пояснень. Лише зараз “Літературна “Україна” оприлюднила цей факт. Встиг створити свій “Голодомор” Євген Гуцало. Останнім часом звертались до цієї теми В.Захарченко (його твір “Пришлі люди” удостоєно Шевченківської премії), А.Лисивець, А.Мацевич.
Чи не найповніше трагічні картини розп’яття української душі на Голгофі 1933 року зобразив Василь Барка (США). Свою оповідь він гармонізує Святим Письмом, усією християнською культурою, українським фольклором. Митець болісно дошукується причин такої катастрофи: чому зміг запанувати червоний звір, реалізуючи давнє пророцтво і міф про світовий голод у реальний голод в Україні.
Роману В.Барки “Жовтий князь” передує слово “Від автора”, в якому письменник знайомить читачів з фактологічними основами свого твору.Переживши всі жахіття страшного голодокосу на Кубані та Полтавщині (у брата), “виснажений до краю, весь у ранах… з опухлими і водянистими ногами, вже не надіявся вижити, пізнавши муки голоду аж до передсмертної межі”, Василь Барка 25 років збирав свідчення очевидців голодомору 1933 року. В кінці 50-х років, вже у Нью-Йорку, письменникові довелося ще раз у житті пережити моторошне відчуття голоду. 25—35 центів на день вистачало лише на дешевий рис і раз на два дні можна було дозволити собі купити банку рибних консервів. Напівголодне існування, за свідченням Барки, відновило в його пам’яті 1933 рік на Кубані. І він взявся до роботи, нелегкої, виснажливої. Про створення роману автор говорить: “Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не вигадувати… Автор у своєму творі — не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті”.
Напевне, не буде великим гріхом, коли ми слова професора Юрія Шевельова з його виступу з нагоди вручення 13 лютого 1982 р. Василеві Барці літературної нагороди фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за строфічний роман “Свідок для сонця шестикрилих”, де він назвав цей твір “підсумком і звітом автора, свідченням перед людьми і Богом”, перенесемо на роман “Жовтий князь”.
Так, “Жовтий князь” Василя Барки — це правдиве свідчення перед людьми і Богом про те, що чинилось в Україні тридцять третього.
Головні події, зображені у творі, відбуваються в с. Кленотичі. А за цим селом — уся замордована Україна. В центрі розповіді — хліборобська родина Катранників: батько Мирон Данилович, його мати Харитина Григорівна, дружина Дарія Олександрівна і троє їхніх дітей: Миколка, Андрійко й Оленка, Поряд з ними односельчани, такі ж хлібороби — “гурт худих дядьків”. По інший бік — Григорій Отходін, столичний партпрацівник, його помічник Шкрятов, “партійці й сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах”.