Голодомор в українській поезій і прозі

Там, де комора артільна,

вибігши вранці на ганок,

Христя, вдова божевільна,

йде в канібальський танок.

А я діточок побила,

до схід сонця поварила,

тракористу-молодцю

наварила холодцю.

Їж, коханий, не барися,

виплюнь пальчики Орисі.

Від синів та дочок

тільки жменька кісточок

І ще одна деталь поеми: знову згадка про хрестоматійну поезію Тичини:

…рупор голосом спесивим

комусь кричав про шлях новий.

Та ще словами, мов киями,

поет відомий в згубну мить

людей зганяв до’одної ями:

- Будем, будем бить!.

Нас довго переконували в тому, що блоківський Христос освятив діяння революційних матросів. А, може, вони просто вели його на розстріл… В поемі М.Руденка “Хрест” більшовик Мирон і Син Божий гинуть разом — в катівні НКВС.

М.Руденко — великий провидець, який бачив майбутню катастрофу. Воістину народний поет, він з гіркотою думав про минуле і з болем — про пройдешнє. Тому багато його поезій торкаються теми елементарного людського виживання в епоху глобальних екологічних катастроф, в часи недовір’я влади до людини-робітника, людини-селянина, які на своїх плечах тримають всю ідеологічну надбудову. “Хліб тридцять третього”, “Кропива”, “Содом” — вже самі назви говорять до читача мовою космічної катастрофи.

В цьому короткому огляді згадані лише три поети, оскільки у поезіях кожного з них відбилися окремі спільні риси відгуку-зойку на події, підступно спровоковані більшовицькою владою проти власного народу. Тому хочеться завершити уривком із поезії Є.Маланюка “Друге посланіє” (1944):