With an overview of the twentieth century” George S.N. Luckyj
Письменники-реалісти продовжували писати після 1900. у цьому році Борис Грінченко (1863-1910) видав повість з селянського життя “Серед темної ночі”, показуючи не так “класову боротьбу” серед селян, як збільшення злочинної свідомості.Три письменники виділяються через свій внесок у український реалізм. Вони – Степан Васильченко (1878-1932), Лесь Мартович (1871-1916) і Марко Черемшина ( справжнє ім’я Іван Семенюк 1874-1927). Високо поетична проза Васильченка часто розкриває світ дітей; Мартович – майстер відображення матеріального становища селян; і Черемшина, подібно до Стефаника є одним із кращих психологічного зображення селян. Черемшина – лірик у серці, у змісті, який він охопить особистість моменти життя і можна насолоджуватися ними, чи вони приємні чи не приємні і хоче тільки зберегти їх перш, ніж вони зникнуть. Дійшовши до нас “епічна” властивість (якість) – це результат узагальненого показу світу, у якому він живе, а швидше пристосування до того світу, що показаний без будь-якого пояснення.
Протеже Івана Франка, Осип Маковей (1867-1925) був прозовим письменником деякої величини (ваги). Автор ряду невеликих творів “Наші знакомі” (1901), повісті (роману) “Залісся” (1897), що зображує життя священнослужителя в бідному селі, історичний роман “Ярошенко” (1905), він заробляв на убоге життя як письменник і редактор “Буковини”. Критик О. Засенко пояснив, що часто сатиричні твори Маковея мають велику цінність як картини тих часів.
Одна з центральних тем прози Маковея було життя галицької буржуазії. Світ дрібних, власницьких інтересів марновірства в щоденному житті, відношення до офіційних звань (посад), кар’єризм, зневага (нехтування) громадянським обов’язком, все це було відбито у багатьох повістях, оповіданнях і фейлетонах Маковея. Він знав буржуазний устрій дуже добре. Він бачив це не з відстані, а з середини, і проникав глибоко у світ фантазії концентрацій своїх героїв-торговців, посадових осіб, духівництва і інтелігенції.
Автор, який у юності “загравав” з “модернізмом” у збірці коротких новел “Страждання молодої людини” (1901) – але який пізніше звернувся до реалізму був Антін Крушельницький (1878-1941). У 1898-1918 він написав роман “Буденний хліб”, дивне поєднання стилів. Він добре пам’ятає роман Рубають нас (1914), в якому величезні визиски набувають гігантських розмірів. У 1920-их Крушельницький емігрував до Радянської України, де був пізніше арештований. Він з тих пір був реабілітований і перевиданий. Інший молодий, але не менш значний автор був Архип Тесленко (1882-1911), який провів тривалий час у в’язниці через свою революційну діяльність. Він автор багатьох локанічних коротких творів про життя селянина і великої повісті “Страчене життя” (1910) у якій героїчно доводять до самогубства.
Чотири поети народницького табору заслуговують бути згаданими. Володимир Cамійленко (1864-1925), талановитий перекладач “Дому” Данте, був краще відомий своїми гумористичними віршами. Його поезії були укладені у збірку “Україні” (1906). Миколу Чернявського (1868-1946), похвалив Євшан за його “теплий ліризм, альтруїстичні переконання... і ідеалізм”. Серед його багатьох збірок, поезій були “Донецькі сонети” (1898) і “Зорі” (1903). Його твори були заборонені Совітами в 1930-их, після того, як він був заарештований. Він був посмертно реабілітований. Дві жінки писали ліричні вірші: Христя Алчевськ (1882-1932), автор “Туга за сонцем” (1906) і Уляна Кравченко (справжнє ім’я Снайдер, 1860-1947), автор збірки “Пріма вера” (1885). Нажаль Кравченко була досить не продуктивною у своїх більш пізніших роках. Нарешті, Олександр Козловський (1876-98) був поетом багатообіцяючим. Його єдина збірка віршів “Мірти і кипариси” була видана після смерті і 1905, з хвальною передмовою Івана Франка.
Змагання (дискусія) між народниками і модерністами було в кінцевому рахунку вирішено з перемогою останнього. Андрій Ніковський написав у 1912, що “Україна має право на більш високу культуру і йде призначеним їй шляхом... Українська література пішла дальше за українського читача.” Усе-таки, хоча відстаючи, народництво продовжувало існувати і звертатися до широкого читача.
НЕВДАЧА РЕВОЛЮЦІЯ, 1917-32
Напередодні революції 1917, найбільші українські інтелектуалісти прагнули більшої волі і культурної автономії для своєї країни. Деякі пішли далі і виступали на захист політичної незалежності. Однак, українське населення в цілому вдавалося чи до апатії чи до анархії. Після того, як впав царизм в новому 1917, українці утворили комітет “Центральну Разу”, що пізніше набула атрибутів і повноважень уряду. Революція в Україні боролася, насамперед, за національне звільнення, проте, фактично, громадянська війна переважала над націоналізмом, більшовиками, білогвардійцями, анархістськими силами, що боролися один з одним. Після багатьох змін уряду і проголошення незалежної Української народної республіки в січні 1918, країна була затоплена російською армією. Радянський український уряд прийшов до влади в 1919. націоналістичні сили не зуміли отримати широку підтримку, особливо після того, як Ясин обіцяв Радянській Україні мовну і культурну автономію.Кривава громадянська війна, національне пробудження і соціальний переворот залишили незмивний слід на українській історії тієї епохи. Незважаючи на нездатність розвивати свою власну інфраструктуру, лідери Народної Республіки, серед яких були історик Грушевський і письменник Винниченко, показали визначне ядро плюралістичної політики партії. Хоч як важко це було у воєнний час, сучасна українська демократія має свої корені в революції. Невдача національної революції супроводжувалась декількома роками пізніше поразкою радянської соціалістичної революції, незважаючи на військову перемогу. Центральна партія покладе кінець ранньої тенденції – “вся влада Радам”. Початок радянського тоталітаризму йде назад до політики Леніна, вищого однопартійного управління, включаючи установу ЦК і поширення класової ненависті. Вірний (щирий) у 1921 сильним економічним крахом, Ленін почав нову економічну політику (НЕП), що був “тимчасовим компромісом з капіталізмом, при дозволі деяких приватних підприємств та ініціативи.” У галузі (царстві) культури НЕП збігся з лібералізацією та деякою терпимістю. Усе-таки навіть протягом ліберальної ери 1920-их Комуністична партія не зробила таємницею факт що необхідно мистецтвом і літературою проводити її ідеологію.