Україна в поетичному сприйнятті Є.Маланюка

Тихоплинний Дніпро — символ розміреного жит­тя, білий цвіт каштанів краса природи, одухотво­реність її, а все разом — це символ безсмертя душі поета-громадянина. І, мабуть, не тільки Тодося Ось­мачки, а й Євгена Маланюка.

А берегти її треба свято, як справжній дар Бо­жий, щоб не стала вона ніби «даремний дар» для нас, немудрих українців.Давня Греція, або Еллада, вважається колискою європейської цивілізації, зразком досконалої краси, взірцем високої етики. Відтак нічого дивного не сталося, коли Є. Маланюк уподібнив Україну, що належить до Європи, до Еллади. Адже земля, крізь яку здавен пролягав шлях «із варягів у греки», завжди вражала чужоземців природною артистичністю, пісенністю, естетичним чуттям та моральними чеснотами.

Називаючи Батьківщину «антично-ясною», поет мав на увазі не односторонній благотворний вплив на неї еллін­ського світу. Для нього Україна була здавен невід'ємною частиною чорноморського та середземноморського природ­ного і духовного середовища, безпосередньо причетною до античної культури. Ці думки він доводив у вишуканих коротких науково-критичних нарисах (есе), що з'явилися двома виданнями «Книги спостережень» (1962, 1966), суго­лосних публікаціям інших письменників-емігрантів, зокрема Ю. Липи.

Такі міркування Є. Маланюка позначились і на його історіософській ліриці, одним із прикладів якої є вірш «Знаю—медом сонця, ой Ладо...». Тут символ «степової Еллади» поєднував у собі два світи—античний та націо­нальний, пов'язаний з архетипом «степу», що виразно розкривається у характері українців, статечно-неспішних у безмежжі широких краєвидів. Водночас образ степу прихо­вував трагічний зміст, явлений в історичній перспективі, означаючи постійний «коридор», що заповнювався непро­ханими ординськими навалами, ототожненими у вірші з «половецьким хижацьким ханом». Природний зв'язок України з чорноморським та середземноморським середо­вищем прирікався на ненастанні криваві розриви. Одначе він зберігався у глибинах колективної свідомості, передо­всім у міфах, в іменах деяких богів, які мають наддніпрян­ське походження (Артеміда, Арей та ін.). Недарма Є. Маланюк згадує Ладу, відому у грецькому варіанті як Лето, в латинському — як Латона, рівнозначну Ладі — праукраїнській великій богині весни та подружньої злагоди, зображу­ваній зазвичай з дитям на руках, із пшеничним колосом, квітами, червоним яблуком. Вона вказує на історичну тяглість української дійсності від сивої давнини до сього­дення, закарбовану в національних архетипах, дарма що вона щоразу нищилася «гураганом» половецької, більшо­вицької чи будь-якої іншої орди. Україна завжди була для поета непорушною у своїй суті, постаючи в історичних формах та барвах: то «вишневим цвітом», то «...блакитним мітом (тобто міфом) В золотім полудневім меду».

Є. Маланюк болісно переживав вимушену розлуку з Батьківщиною, що властиво всім емігрантам, сприймав її вже у вигляді «фата-моргани», недосяжного міражу, що ввижався хіба що блукальцям у пустелі. Відтак з'явилася гіркотна метафора «На пісках емігрантських Сахар», навія­на, очевидно, безпросвітними буднями у каліських таборах інтернованих вояків, розташованих серед пісків. Тут Є. Маланюк змушений був уперше відчути дошкульний подих вигнання, але не втратив віри повернення до втраче­ного раю («Нам немудрим—даремний дар!»), до України.

У вірші «Лист» Є. Маланюк вважав, що мудрість – то історія Батьківщини.

Євген Маланюк пише листи до себе, сповідується перед Україною. Він творить поезію зі своєї плоті й крові, сперечаючись і запере­чуючи самому собі.

Щоб зрушити національну свідомість, розбудити її, примусити українців критично оцінювати минуле й сучасне, варто було не лише писати про позитивне в історичному досвіді, але й мати мужність вказати на ганебне в рідній історії.

Але така нелюбов до України — то болюча, неза­гойна рана в поетовому серці.

Два суперечливі прояви ментальності: покора і мудрість, що виражаються двома системами образів, протистоять одна одній:

Батьківщина німа

— доба гримить,

марно палавши