Україна в поетичному сприйнятті Є.Маланюка

Я волю полюбив державну.

Меч вояка за державність України поет змінив на перо. Але мирний стилос у його руках стає стилетом. Вся збірка — це життєва програма Євгена Маланюка.

Збагнеш оце, чим серце билось.

Яких цей зір нагледів меж,

Чому стилетом був мій стилос,

І стилосом бував стилет.

Отже, поет підкреслює, що боротьба не припи­нялася, вона продовжується зброєю стає слово.

Слово «безмежжя» у поезії «Стилет чи стилос? Не збагнув...» однаково стосується як «берегів краси», так і «набряклого вітром обрію». Ліричний герой органічно поєд­нує у своїй душі два, на перший погляд несумісні, світи, які, не втрачаючи своїх конкретних характеристик, взаємозба­гачуються у новій якості. Є. Маланюк виходив із відповід­ного розуміння своєрідності українського письменства, змушеного реалізувати свій талант у несприятливому для творчості національному середовищі. Він мусив торувати шлях до незалежності та державності України, виконувати чимало позалітературних функцій, тому що завжди браку­вало національне свідомих фахівців, але при цьому лишати­ся митцем, писати свої твори за законами краси. Така проблема ніколи не поставала перед письменниками істо­рично визначених у власних державах націй (англійської, французької, шведської, російської тощо).

Є. Маланюк не тільки порушив визначальне питання української дійсності, а й знайшов необхідне його роз­в'язання, присвятивши цьому все своє творче життя.

Вірш «Пам’яті Т. Осьмачки» це роздум про долю українців.

Ефект трагізму, болю дося­гається особливою будовою кожного рядка, своєрід­ною ритмікою — твердою, залізною. Кожен рядок — це біль розлуки з рідною душею, це протест проти смерті.

Поет ніби випрошує в Бога хоч хвилину земного життя для свого побратима по перу. Написаний вірш через кілька днів по смерті Т.Осьмачки, коли ще свіжий біль втрати і серце протестує проти цього.

Звернення до поета, якого «не ув'язнить глина чужини» — це і звернення до українців, що живуть на чужині та мріють хоч по смерті повернутися на Україну.

Єдність людини і рідної землі розкривається че­рез образ дуба, що на берегах Дніпра розпустить віти і тихо шумітиме над духмяним килимом чебрецю. Ця ідилічна картина потроху просвітлює чорний день смерті Т.Осьмачки.

Цей вірш чимось нагадує поезію В.Симоненка «Дід умер», бо смерть в обох творах не сприймається як кінець життя. Звичайно, світ багато втратив, але по­хорон «старезного діда» (у Симоненка) і «неповтор­ного» Осьмачки не є трагедією, бо обоє лишили по собі помітний слід у житті, у душах людей. А це — найліпша пам’ять.

Символічною є остання картина вірша:

Внизу Дніпро котитиме блакить,

А в Києві шумітимуть каштани.