Передумови розмiщення продуктивних сил

• характер прояву територіального поділу праці (на реґіональному й міжнародному рівнях);

• загальний рівень економічного розвитку реґіону.

Ці передумови взаємопов’язані й взаємозумовлені. Так, історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний потенціал країни та участь її у територіальному поділі праці (ТПП). В свою чергу, ТПП впливає на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільної організації виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку країни.

Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил. Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС. Передумови бувають загальні й реґіональні.

Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Світовому соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та просторі: у деяких реґіонах і країнах він інтенсивніший, а в інших – повільніший. Це призводить до несинхронності розвитку й розміщення продуктивних сил у різних реґіонах.Так, у країнах Західної Європи раніше, ніж в інших реґіонах, склались капіталістичні відношення, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії у царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок її здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього власного економічного потенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження. Зараз розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.

Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих країн склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії індустріалізації тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом – ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний потенціал країни.

Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне. У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але, власне, це повторення, з певним відставанням, пройденого розвинутими країнами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що розвиваються), а потім – про виробництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутової електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія – випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки країни, що розвиваються, «вилазять» на черговий щабель, економічно розвинуті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближення рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для її розв’язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться зараз, виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й «взаємопроникнення» економік, інтернаціоналізація світового господарства.

Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру сільського господарства у країнах, що розвиваються, зберігаючи у деяких з них спеціалізацію на монокультурі (країни Латинської Америки – банани, кава; Сенегал – арахіс; Шрі-Ланка – чай тощо). Експорт-орієнтована економіка дає переваги за сприятливої ринкової кон’юнктури, але водночас містить небезпеку економічної нестабільності.

Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності територіального поділу праці. Під їхнім впливом наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важкої індустрії при недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничої інфраструктури, рекреаційного господарства.

Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна рівневі соціально-економічного розвитку держави. В економічно розвинутих країнах процес спеціалізації й концентрації виробництва почався раніше, ніж у країнах, що розвиваються, і набув завершеніших форм. Територіальна організація виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з промислових центрів різного рангу, вузлів, територіальних комплексів, спеціалізованих промислових і сільськогосподарських зон, розвинутої інфраструктури. Такій системі властива гнучкість: вона створює кращі можливості для перебудови економіки, якщо це викликано зміною кон’юнктури світового ринку або науково-технічним прогресом. Водночас у багатьох країнах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізації, виробництво концентрується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді – просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти території.Спосіб організації території, методи територіального управління істотно впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних країнах виробництво розміщувалося методами жорсткого планування. У низці випадків це дозволяло примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій. Такий політичний підхід до розміщення продуктивних сил неуникно призводив до чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо територіальна, здійснювалася без врахування результатів науково-технічного прогресу та екологічної ситуації. Хотілося побудувати якомога більші підприємства, тоді як у світовій економіці від середини XX ст. з’явилася тенденція територіально розосереджувати виробництво. Внаслідок цього утворилися «суперіндустріалізовані» реґіони (в Україні також), де концентрація підприємств важкої промисловості не лише викликала екологічну напругу, але й погіршила гнучкість у використанні сировини й трудових ресурсів.