Світовий ринок цукру і розміщення підприємств цукропереробної промисловості

Вектор усіх організаційно-технологічних і економічних заходів має спрямовуватися на збільшення урожайності та валових зборів. Тільки підвищивши в 1,8 – 2 рази урожайність цукрових буряків, можна забезпечити їх рентабельне вирощування. Водночас важливо стабілізувати на оптимальному рівні посівні площі. Аналіз свідчить, що в Україні під цукрові буряки доцільно щорічно виділяти 1,1 – 1,2 млн. га орних земель у регіонах із бурякопридатними ґрунтами, достатньою кількістю опадів та необхідним запасом робочої сили. Це відповідає насамперед умовам Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Київської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Харківської, частково Львівської, Рівненської, Волинської та Житомирської областей.У найближчі два-три роки урожайність цукрових буряків в Україні слід довести до 300–350, а через чотири-п’ять років – до 400–500 ц/га. Таким чином валовий збір цукрової сировини може досягти 40 млн. т, а виробництво цукру, при 14% його виходу – 5-5,3 млн. тонн. Це дозволить щорічно виділяти на експортні поставки до 3-3,5 млн. тонн цукру. Реальними ринками збуту української продукції є насамперед Росія, східноазійські країни та Близький Схід.

Якщо порівняти карту зон бурякосіяння з дислокацією цукроварень, то побачимо значні розбіжності у рівнях концентрації двох складових. Річ у тім, що ми вкладали кошти у реставрацію, капітальний ремонт діючих заводів, віддаляючи тим самим прогрес галузі. Натомість ринкові умови потребують як сучасних підприємств, так і повного перекроювання галузевої і територіальної структур.

Тим більше, що аналогічну “революцію” у цукровій промисловості здійснили західноєвропейські країни. Вивели з експлуатації малопотужні неперспективні і нерентабельні підприємства, наростили потужності діючих, реконструювали, і ось що вийшло. Середньодобова потужність цукрових заводів у Нідерландах становить 12,1 тис. т буряків, Австрії – 9, Франції – 8,7, США – 5,2 тис. т. А в Україні – 2,67 тис. т буряків.

Свого часу було прийнято закон про регулювання ринку цукру. В цілому він створив позитивну тенденцію до оздоровлення галузі. Проте є проблемні аспекти, на які варто звернути увагу. Найперше - це квотування цукру.

Весною погоджену з облдержадміністрацією заявку заводи подають до Києва, де її затверджують. Однак реальна картина можливостей кожного заводу вимальовується лише з початком сезону цукроваріння. Група квоти “А” передбачає реалізацію продукції на внутрішньому ринку. Як правило, одні підприємства не виходять на обсяги квоти, а інші виробляють надлишок. Відтак наш цукор іде за кордон, а звідти (в рамках режиму вільної торгівлі з Росією, Білоруссю, Молдовою) надходить інший. Тобто інвестуємо закордонного товаровиробника.

Проте, поруч із нерозв’язаними проблемами, в галузі є й позитивні приклади. У їх числі – успішна робота найпотужнішого в Черкаській області й одного з найбільших в Україні Пальмірського цукрового заводу, який належить компанії “Укррос”. Добрий урожай нинішньої осені зібрано завдяки тому, що в зону бурякосіяння компанія інвестувала 14,7 млн. грн. Тут уже заготовили понад 380 тис. тон цукрових буряків. На заводах “Укрросу” – у Пальмірі, Куп’янську й Чорткові – тепер щодоби випускають до 18 тис. т цукру. Продукція відповідає високим стандартам якості і постачається фірмам, орієнтованим на високоточні харчові технології. Однак за кордоном на кожному з таких підприємств нині переробляють за добу понад 20 тис. т буряків, завезених із полів у радіусі 200 км. Тож наші досягнення поки що відносні.

Розвитку Пальмірського заводу неабияк сприяє його 30-річний вік, тоді як багато інших підприємств галузі вже подолали 100-річний рубіж. В основі технічної політики тут – впровадження енергозберігаючих технологій. Заводчани сповна пожинають плоди технічних рішень тих років, коли надмірне споживання енергоносіїв нікого особливо не турбувало. У 80-х завод не було повністю реконструйовано з тритисячника на шеститисячник, і тепер він працює з виведенням сиропу, який потім доводиться повторно нагрівати, випарювати, очищувати, тобто додатково витрачатися. Тут уже два роки вкладають гроші в те, щоб відмовитися від застарілої технології, не спалювати зайвий газ і електроенергію. А йдеться про чималі суми – тільки цього року в реконструкцію виробництва вкладено майже 20 млн. грн. Проте модернізація й освоєння нових технологій – це лише частина айсберга, що називається перебудовою галузі.

Звичайно, врожайності порядку 40-50 т/га можна було б досягти в Україні, застосовуючи “звичну” наявну технологію. У 90-х роках в Україні під цукровим буряком було приблизно 1,4 млн. га, тож за такої врожайності можна було б зібрати приблизно 60-75 млн. т. Звичайно, аби досягти такого врожаю треба було б збільшити витрати на фактори виробництва (застосування насіння, добрив, гербіцидів та пестицидів), а отже, зросли б і змінні витрати. Ці витрати, рахуючи грубо, становитимуть приблизно 450 дол. США/га, тобто потрібний короткостроковий кредит на суму приблизно 650 млн, дол. США/рік.

Крім того, потрібно було б здійснити середньо та довгострокові вкладення в техніку і таке інше приблизно на таку саму суму. Ясно, що держава не в змозі спрямовувати на це такі кошти. Отже, відновлення виробництва цукрового буряку в Україні залежатиме від приватних внутрішніх та іноземних інвестицій. Отже, необхідною умовою підвищення виробництва цукрового буряку в Україні є істотне поліпшення інвестиційного клімату.Звичайно, самого лише сприятливого інвестиційного клімату недостатньо, щоб залучити інвестиції в українську цукрову промисловість. Приватні інвестори лише тоді надаватимуть капітал, коли будуть впевнені у конкурентній рентабельності своїх інвестицій. А це, в свою чергу, залежить від конкурентоспроможності виробництва цукру в Україні.