Риторика як наука

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова».

Сократ також був одним з грецьких філософів, про його погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):

– Ти упевнений, що не рогатий?

– Цілком!

– А як щодо того, чого ти не втрачав?

– Те, що я не втрачав, залишається при мені.

– Рогів не втрачав?

– Ні!

– Виходить, вони в тебе і залишилися…

Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної природи людей або, від їхніх пристрастей. Під впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення, що виражається в гніві, жалі, страху. Оскільки саме пристрасті часто впливають на поводження людей. З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають презирство й обурення, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей диктує відповідний стиль промови.

Красномовство слов'ян

Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в сис¬темі освіти почалася наприкінці середньовіччя.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Їларіон та Ки¬рило Туровський.