Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні.

У лютому 1834 р. на нараді єпископів на чолі з митрополитом ухвалено проводити однакові богослужіння в уніатських храмах, і забезпечувати священиків обох єпархій православними служебниками й книгами молитовних співів, надрукованими у Москві, встановити в храмах іконостаси, а у вівтарях — престоли. Для проведення цих робіт і придбання церковної атрибутики та свя¬щенних облачінь колегія надавала допомогу найбіднішим пара¬фіям. Єпископи ухвалили рішення всіляко відроджувати східні богослужебні обряди, по можливості відмовлятися від уніатсь¬ких звичаїв. Вирішено було без засвідчення точного знання і відданості цим визначенням і обрядам нікого із духовних осіб не наставляти на парафії, а наставлених не затверджувати. (Чисто-вич Й. Пятидесятилетие (1839—1889) воссоединения с Право-славной Церковью западно-русских униатов. — СПб, 1889. — С.23).

У березні 1838 р. єпископ Иосиф Семашко був призначений головою Греко-уніатськоЇ колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з русь¬кою православною церквою. В результаті його діяльності Греко-уніатська колегія перейшла в підпорядкування Священного Си¬ноду.

12 лютого 1839 р., в Неділю православ'я, у Полоцьку єпископ Литовський Иосиф, його вікарій єпископ Брестський Антоній, єпископ Оршанський Василь та інші вищі представники уні¬атського духовенства підписали соборну постанову про воз¬з'єднання уніатської церкви з православною. Священний Синод на засіданнях 6 і ІЗ березня ухвалив «єпископів, священство і духовну паству Греко-уніатської церкви прийняти в спілкуван¬ня з православною і до неподільного складу церкви Всеросійсь¬кої». Греко-уніатська колегія була названа Білорусько-Литов¬ською. Головою її став архієпископ Литовський Иосиф, якого було возведено у сан архієпископа.ЗО березня 1839 р. у Синодальному храмі возз'єдналися захід-норуські уніати з православною церквою. Таким був кінець Брест¬ської унії в Білорусії, Литві, на Волині й Поділлі. Після ліквідації унії в білорусько-литовських єпархіях Брестська унія в межах Росії залишилася тільки на Холмщині, де духовенство і вірую¬чий простий народ, перебуваючи в повній залежності від польських поміщиків, піддавались посиленому спольщенню й окатоличенню. Церковний обряд і самі храми мали сліди знач¬ної латинізації. Уніатське духовенство, що прибуло на Холмщи-ну із Галичини, почало поступове очищення богослужебного обряду від сторонніх додатків і змін, сприяючи його повернен¬ню до східного церковного Статуту. У 1875 р. духовенство і віруючий народ, греко-уніати Холм-щини возз'єдналися з руською православною церквою. Першим православним єпископом Холмської єпархії став невтом¬ний трудівник возз'єднання холмських уніатів Маркал (По-пель). Після цього Брестська унія залишилася тільки в Гали¬чині, яка після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшла від Австро-Угорщини. Тут ще довго зберігався «корінь унії», який дав свої паростки й за кордон.

Унія в Галичині поширилася в кінці XVII — на початку XVIII ст. в результаті діяльності єпископів Перемишльського Інокентія та Львівського Йосифа. Вони добивалися торжества унії в галиць¬ких землях, які ціле століття після проголошення її в Бресті збе¬рігали віру своїх православних предків. Так, на уніатському соборі 1720 р. у Замості були відкриті широкі можливості для змін богослужебного обряду в дусі латинства, виправлень у ка¬толицькому дусі служебника, требника та усіх богослужебних книг. Вихований у Римі спадкоємець Іпатія (Потія) митрополит Іосиф (Рутський) перетворив чернечі обителі за католицьким зразком у базиліанський орден. Галичину заполонили польські монахи, які принесли з собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рухові за очищення богослужебного обряду від латинських нашарувань сприяло національне відродження українського на¬селення Галичини в середині XIX ст. під впливом Маркіяна Шашкевича та його сподвижників, а також 1848 р. У відповідь на це і на перехід, при сприянні священика Іоанна Нумовича, парафіян с.Гнилички в православ'я, на Львівському Синоді 1891 р. були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити в церков¬них звичаях целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. намагала¬ся придушити будь-який вияв православ'я, яке збереглось після розпаду Австро-Угорщини. Значно посилився політичний та економічний тиск на українське населення. Екстремістська полі¬тика польського буржуазного уряду, поселення на українських землях підданих Польщі, ліквідація шкіл, «нумерує кляузус» проти українців в університетах, надання роботи тільки тим, хто свою метрику хрещення передав до костьолу — все це характеризува¬ло життя українського населення Галичини. Заради справедли¬вості слід сказати, що в цей час переслідувань зазнавали також і представники уніатського духовенства та сама греко-католицька церква.

За Ризьким договором 1921 р. Польща здобула крім Галичини великі простори західноукраїнських земель з православним на¬селенням — близько 4 мільйонів чоловік (1200 єпархій). Виник¬ла небезпека, що в умовах єдиної держави і для ефективного протистояння процесам латинізації та спольщення відбудеться зближення греко-католиків з православними — як на релігійно¬му, так і на національновизвольному грунті. Тому, з метою не¬допущення цього, і розпочався наступ польських шовіністів на обидві церкви. Спершу поляки відлучили православних Польщі від Московського патріархату шляхом надання православній церкві статусу автокефальної, який був визнаний Константино¬польським патріархом. Одночасно почалося руйнування право¬славної церкви: 400 храмів було закрито, їх майно ліквідовано, 140 церков спалено і зруйновано, віруючих же намагалися на¬вернути в католицизм. Польський єпископат у відповідь на скарги й протести віруючих мовчав.Наступною акцією, яка мала на меті блокувати можливий союз українців-православних і греко-католиків, була так звана Пінська унія. Вона проводилась після 1921 р. в вигляді щорічних нарад єзуїтів у Пінську, де обговорювався хід безпосереднього навер¬нення православних Західної України і Західної Білорусії в ла¬тинсько-польську віру. Духовні і світські владики нової Польщі сповна врахували досвід Брестської унії і на цей раз обрали інший шлях. Передусім — ніякої прямої унії православної церкви з Римом, як це було в Бресті, і зробили греко-католицьку церкву рівноправною у формальному плані перед Римом з польським костьолом. Не могло бути й мови про збереження східного об¬ряду, бо саме врятування обряду дало можливість греко-католи¬кам значною мірою зберегти свою самобутність, а пізніше вести боротьбу за національне відродження. Греко-католицька церква заважала в проведенні великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Мимоволі зас¬відчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаб¬лення і нищення греко-католицької церкви» (Діяння собору гре-ко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946 р. — Львів, 1946. - С.88).