Глобальні трансформації християнства доби постмодерну
Проблемою існування церков в глобалізованому світі є зростаюча еміграція їх вірних. Oстaннi десять років минулого століття згадуються тепер як роки великої еміграції християн з колишнього комуністичного табору до Америки. Як відзначають протестантські богослови, “переселилися тi, котpi в умовах державного атеїзму зберегли вipнiсть Христу i Церкві, страждали в сталінських таборах та карцерах, терпіли звільнення з роботи i навчальних закладів. Посвячені служителі з дocвiдом служіння в об’єднаному братстві почали згуртовувати нових переселенців. Молодь також почала шукати спільності, заводити знайомства та нових друзів... Господь допомагав нам йти дорогою єднання, щоб не згубитися в новій кpaїнi. Бог бачив наші безкорисні та щирі прагнення, чув молитви i допоміг об’єднатися в одну Божу родину. Жаль лише, що є служителі, якi ще досi приглядаються, не йдуть зi вciмa по тiй заповіданий Богом дорозі єднання та любові (Див.: IB. 17:21)” [Емігранти // Благовісник.- 2004.- № 1.- С. 42].
Історично склалося так, що США стали притулком для людей рiзних національностей, в тому числі i слов’янських. Нині слов’яни є невід’ємною частиною Америки. Серед слов'янського населення з’являються свої проблеми, якi потребують свого вирішення. Тому для захисту прав слов’ян в січні 2004 року в Хорватському центрі Сакраменто відбулося відкриття нової громадської організації пiд назвою SLADA - «Слов'янсько-американська демократія в дії», яка стала сполучною ланкою мiж слов’янською громадськістю з її потребами, проблемами та інтересами i владою. Поруч з цим відбувається процес утворення слов’янських конфесійних організацій – православних, баптистів, п’ятидесятників та ін.Існування в світі певної спільності православних слов’янських народів як самостійної цивілізації активно відстоює Російське православ’я. У виступі на Восьмому Всесвітньому російському народному соборі 3-4 лютого 2004 р. Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ наголосив, що «Російська Церква... бажає служити справі єдності й загального розвитку православних народів як самостійної цивілізації, що несе світу самобутній досвід здійснення християнського ідеалу. Впевнений, що це свідоцтво може збагатити життя багатьох народів” [Церковный вестник.- 2004.- № 3].
Теоретичною базою такої політики слугують розробки митрополита Смоленського й Калінінградського Кирила. “Фундаментальний виклик епохи, в яку всім нам випало жити, полягає, - за думкою митрополита, - в необхідності вироблення людством такої цивілізаційної моделі свого існування в XXI ст., яка передбачала б всебічну гармонізацію драматично різнонаправлених імперативів неолібералізму й традиціоналізму. Перед Заходом і Сходом стоїть найважливіше, але в жодному випадку не безнадійне завдання спільного віднайдення балансу між прогресом у сфері дотримання прав особи й меншин, з одного боку, і збереженням національно-культурної та релігійної ідентичності окремих народів, з іншого” [Кирилл, митрополит. Обстоятельства нового времени: либерализм, традиционализм и моральные ценности объединяющейся Европы.- http://religion.ng.ru/confessions/1999-05-26/5].
Цей “цивілізаційний виклик нашого часу”, на думку богослова, православні віруючі відчувають повсюди і з надзвичайною гостротою. Митрополит Кирило наголошує, що західне християнство “прийняло постулат про свободу людини як вищу цінність її земного буття як соціально-культурну данність, освятило союз неоязичницької доктрини з християнською етикою. Так в процесі формування ліберального стандарту поєдналися християнський (через католицизм та протестантизм) і язичницький початки. Певний вплив тут виявила також достатньо впливова в західноєвропейських університетах іудейська богословська думка...”. Відтак, “можна з повною достовірністю стверджувати: сучасні міжнародні стандарти релігійного життя по суті своїй є винятково стандартами західними й ліберальними” [Там само].
Митрополит Кирило наголошує, що “сутність проблеми вбачається не в тому, що сформований на рівні міжнародних організацій ліберальний стандарт лежить сьогодні в основі міжнародної політики, а в том, що цей стандарт пропонується як обов’язковий для організації внутрішнього життя країн і народів, включно й тих держав, культур, духовна и релігійна традиція яких практично у формуванні цього стандарту не представлена”. Митрополит Кирило також скептично відноситься до тих “моральних цінностей, які нині об’єднують Європу». Він вважає, що ці цінності також стандартизовані на основі західного лібералізму”. “Якщо Європа, а може й ввесь світ будуть уніфіковані на основі єдиної культурно-цивілізаційній норми, то, певно, що ними стане легше керувати, але красоти множинності, а разом з тим і людського щастя, до них, безперечно, не додасться. Крім того, сьогодні цілком очевидною стає неможливість безконфліктної експансії лібералізму, особливо в тих сферах суспільного буття, які найсильніше утримують цінності, сформовані національною духовно-культурною традицією” [Там само].
Представники православного традиціоналізму вважають, що у багатьох випадках в неопротестантизмі відбувається “послідовне і цілеспрямоване витіснення із життя сучасного суспільства апостольської норми віри й заміщенням її ліберальним стандартом. ...Саме в екуменічному русі і в першу чергу у Всесвітній Раді Церков ця тенденція стала наочною для православних” [Там само]. Саме тому православні богослови вважають більш продуктивним для себе діалог з Римо-Католицькою Церквою, яка визнає Передання як норму віри.