ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ІСИХАЗМ ТА ДАВНЬОРУСЬКА ПЕЧЕРНА АСКЕЗА

Саме ісихастське вчення спонукало і стимулювало розвій печерного осідництва і похідних від нього форм затворницької аскези на Русі. Але разом з тим атавістичні ідеї асоціальної та споглядальної релігійної філософії, що суперечила ієрархічним і колективістським засадам християнської Церкви, вступали у протиріччя із щойновпровадженим загальножитійним устроєм руського чернецтва та узвичаєними канонічними приписами. Заперечення цієї екзотичної форми християнського служіння постало чи не одразу з її виникненням.

Варто згадати хоча б те, що Антоній убрав підземне жительство у шати майже повної самоізоляції. Це вело до надзвичайних нестатків і обмежень братії у вже й так нестерпних умовах похмурого і темного підземелля. “Житіє Феодосія” натякає на якісь негаразди – “мятежи и мълву” у середовищі ченців, - що призвело до переселення Антонія у інше місце. Вірогідно, що поштовхом до цього було поступове утвердження в первісній самітницькій “келії” общинних засад, які підточували її з середини. Справді Антоній вдовольнявся всього двома учнями – Феодосієм і Никоном Великим, останній вже почав постригати все нових прибульців, для котрих була потрібна хоча б найпростіша організація. Як тільки ісихастські підвалини почали руйнуватися, занепала і мотиваційна основа печерного жительства.

Немає об’єднавчої ідеї – не стало й печерної обителі. Антоній подався на Ближні печери, братія оселилася на пагорбі понад своїм колишнім притулком.

Майже в усі часи існування Печерського монастиря ісихія, прихована під назвою “затворництва”, викликала супротив церковних властей, тому й не мала глибокого соціального підґрунтя. Найбільш вражаючим прикладом подібного заперечення є посмертна доля Антонія Печерського, що з неласки пізніших ортодоксів до його світоглядних уподобань опинився немовби поза монастирською історією і з живої земної постаті перетворився на міфологізований іконописний образ. Взагалі Антоній далеко поступається популярністю перед Феодосієм. Вже невдовзі після смерті останнього, 3 травня 1074 року, пам’ять його як святого відзначається принаймні у печерському монастирі, 1091 року мощі Феодосія переносять до церкви, яку почали будувати йому ще за життя. Доволі рано складається і житійна література присвячена Феодосію (XІІ ст. – “Києво-Печерський Патерик”). Антоній і Феодосій – різні типи святих. Перший – аскет, відлюдник, а другий – не відкидає побут, не байдужий до світу, має дар спілкування з людьми.

Відомо, що ісихія була байдужою до книжної традиції, хоча й не заперечувала розумової праці. Людина не може ставитись з довірою до себе і читати в собі. Вона сама мусить мовчати, щоб почути вищий глас, глас істини. Св.Григорій в “Тріадах” (ІІ 1, 16; 35) каже, що добре в молодості займатися світською наукою та словесністю, але захоплюватися ними аж до зрілого віку смішно та шкідливо для душі.

В такому розумінні можна тлумачити давньоруську культуру, як “культуру мовчання”, інтелектуального мовчання. Якщо вбачати у мавчанні не просто брак словесно вираженої думки, а самостійну проблему і позитивну творчу цінність, то подібної орієнтації і західноєвропейські містики, і отці православної церкви, близькосхідні та візантійські монахи-ісихасти. Це пов’язано насамперед із певним розумінням людини і сутністю її ставлення до дійсності. На проповідь мовчання можна натрапити у творах багатьох давньоруських авторів. Від Плотіна до Псевдо-Діонісія повз конфесійні перепони, імператив мовчання було співвіднесено із неосяжністю, невимовністю божественного першопочатку.

Загалом, як каже дослідник В.Веніамінов, містичну аскетику, відому під назвою “ісихія” не можна вважати лише витвором мовчазного молитовного самозаглиблення. Безумовно вона полягала насамперед у тривожних пошуках рівноваги між особистісним прозрінням і життям оточуючого світу.

Висновки:Візантійський ісихазм став ідейною підвалиною печерного самітництва у Давній Русі, яке мало свої специфічні риси, вже згадані вище. Мало відомо, чи дійсно печерні аскети використовували ісихастський праксис, але загальні світоглядні установки вказують на те, що мета була спільною – через усамітнення, мовчазну самозаглиблену “розумну молитву”, через смирення своєї плоті та боротьбу з спокусами досягти єднання з Богом – вічного щастя і блаженства.

Церква завжди підозріло ставилася до містиків, про що свідчать гоніння на Григорія Паламу, критика паламізму Варлаамом та його послідовниками, нерозуміння строгого аскетизму Антонія.

Проте не можна не визнати, що духовна доктрина ісихазму мала деякі вади та вразливі місця. По-перше, як і пізнішої доби ісихія, певно, асоціювалася в уяві досвідчених інтелектуалів чи бодай консервативних традиціоналістів з келейною поведінкою темних і відсталих ченців, майже диких тварин, уявлялася як нездорове збочення, що не має прямого стосунку до релігійного служіння. Антагоністи ісихії завжди наголошували її “психотехнічний” характер, зводили її сутність до механічної імітації певних фізіологічних вправ – до так званого “пупошества” (омфалопсихії). По-друге, чималу тінь на ісихію кидали прикмети її подібності до сектанських єретичних форм Боговизнання. Постійне речення Ісусової молитви, як найнеобхідніший рефлексій медитативного стану, зближувало ісихастів з богомілами, або як їх тоді іменували в Візантії месаліанами.