Ранній протестантизм в Україні (антитринітаризм і социніанство)

Социніанські діячі — еміґранти і вихідці з місцевого шляхетського кола — продовжували в Україні науково-освітню, літературну і перекладацьку діяльність. На думку Д. Вільямса, у 40-50-х роках в Україні вони не тільки пишуть нові твори (так, скажімо, на Киселинському синоді у 1639 р. прийнято рішення про роботу над черговою редакцією “Раківського катехизису” та “Катехизису” Єжи Шомана для розповсюдження серед місцевого населення, а на синоді у Чаркові 1651 року — про друк поновленого видання “Конфесії” Іони Шліхтинґа), а також здійснюють підготовку до налагодження якоїсь місцевої друкарні, навіть обговорюють можливість перекладу головних социніанських творів руською мовою. Рішення про друкарню “в Рутенії” приймають, зокрема, на синоді в Рашкові 1655 року, що проходив під головуванням міністра Павла Моржковського. Стосовно руськомовних творів, яких, однак, не знайдено, то серед них, вважає Д. Вільямс, повинен бути переклад “Конфесії” Шліхтинґа43. Це припущення цілком можливе, оскільки в 40-50 роках в Україні дійсно з’являється декілька социніанських творів, виданих (місце друку невідоме) польською мовою з використанням латинських та українських слів і виразів. Йдеться про третю редакцію “Братерської декларації” (1646) у співавторстві С. Пшипковського, П. Стоїнського та Ю. Немирича44. Мається на увазі також “Скрипт Юрія Немирича”, згадуваний О. Левицьким. Він в уривках відтворений українською мовою М. Бриком при аналізі листування Немирича і Пшипковського45.

І хоча більшість социніанських творів у цей час, як і раніше, друкували або в Польщі, або за кордоном, місцем їх написання у 50-х роках була Україна. Ці твори становлять суттєву частку “Бібліотеки польських братів, яких називають унітаріями” — багатотомного видання социніанських праць, що побачило світ у 1665-1668 роках в Амстердамі. Ось вже четверте століття це видання (доповнено згодом новими творами) оцінюють як визначну пам’ятку філософсько-релігійної думки, що знаменувала еволюцію європейського мислення у період Нового часу. Першими систематизаторами бібліотеки були Андрій Вишоватий (у 1660 р. еміґрував з Польщі), його син Венедикт, Станіслав Любенецький, Даниїл Немирич, Самуель Пшипковський та ін. Остаточна редакція цієї пам’ятки світового значення належала зарубіжним ученим, насамперед Христофорові Санду. Однак це вже інша сторінка социніанської історії.Впродовж 40-50-х років в Україні, по суті, повністю сформувалися два розгалужених социніанських центри. Перший — волинський, що складався з головних зборів у Киселині та Берізку (маєтностях Юрія і Мартина Чапличів-Шпановських), а також менших громад у Крилові, Ляховцях, Морштині, Седлісках, Галичанах, Дажвичі, Іваничах, Жулині та ін. Серед найвідоміших церковних діячів у цих громадах були поляки, німці, чехи. Це теолог і педагог Матвій Твердохліб, відомий поет Якуб Риневич-Трембецький, його брат Павло (уродженці Киселина), Андрій Вишоватий, Юрій Дурош, Ян і Лаврентій Стеґмани, Єжи Волькер, Ян Стоїнський (міністр у Ляховцях, катехизатор родини Сенют), його брат Криштоф (міністр у Гощі й Черняхові, про котрого читаємо: “З ним навіть Адам Кисіль охоче раду мав”46), Ян Пасторіус (домашній лікар Сенют). Поряд з ними все більшого авторитету набувають й українці. Це, наприклад, Юхим Рупньовський, син Миколи — дідича з Острова, котрий навчався за кордоном, був міністром у Киселині, Ляховцях, Седлісках (де, водночас, учив дітей Павла Суходольського, підчашого холмського), його брат Лука (міністр у Берізку і Киселині). Социніанським діячем став українець Іван Дем’янович. Спочатку він — вчитель у Луклавицькій школі, потім міністр в Крилові, Морштині; на синоді в Седлісках у 1653 р. призначений опікуном всіх зборів на Волині. (Його помічниками на цій посаді були Олександр Сераковський, Данило Яцкевич і брат Станіслав — учитель у Суходольських та Моржковських). Після переїзду у Пруссію Іван Дем’янович став ученим, автором філософського трактату “Філадельфія”47.

Найбільшу активність у Киселинсько-Берізькому зборі виявляли шляхетські родини Чапличів, Абрамовичів, Гулевичів, Островичів, Суходольських, Любенецьких, Іваницьких, Братковських, які надавали основну матеріальну допомогу місцевим зборам, школам, сиротинцям, підтримували бідних і хворих єдиновірців. Чимало конкретних фактів такої допомоги социніан православним, а подекуди і католикам наводить Я. Тазбір48. У волинських зборах у цей період ще перебувало чимало міщан, ремісників, торговців, “осіб простого стану”, які навіть мали право голосу при розв’язанні певних (наприклад, господарських або опікунських) справ. У реєстрі Киселинсько-Берізького збору вони записані, здебільшого, за іменами — Федір, Гаврилко, Іван, Ганушка Ткачова або за професіями — Петро гураль, Гнат цирульник49.

У Київському реґіоні у свій останній період социніанські громади існували у Черняхові, Овручі та Старокостянтинові, менші — у Рашкові, Чаркові, Норинську, Ушомирах, Горошках, Білкені, Хотинівці, Немирівці, Рафалівці, Зубринці, Приборську тощо. Серед міністрів, які опікувалися цими громадами, були Ісаак Волькер, Єжи Ціховський, Андрій Рупньовський, Андрій Моржковський, Христофор Рудницький, Симон Пісторіус. Та найавторитетнішим діячем тут (остання посада — міністр у Чаркові біля Корсуня) вважався Станіслав Любенецький, котрий товаришував з Стефаном Немиричем-молодшим, був учителем його дітей у Черняхові, а потім — опікуном в еміґрації50. Найвідоміші серед патронів осередку — Немиричі, Гойські, Войнаровські, Рогожинські, Богуцькі, а також Рутковичі, Стодольські, Садовські, Малиновські, Закревські, Мержинські, Голецькі, Лісицькі, Яворські. Знаходимо згадку і про социніанські переконання Олександра Гославського, якому Іван Виговський обіцяв посаду генерала артилерії у майбутньому Великому Князівстві Руському51. За оцінкою О. Левицького, серед шляхти Житомира, Овруча, Черняхова у цей період “було так багато послідовників секти, що вони іноді заповнювали собою місцеві провінційні сейми і становили тут переважаючу партію”52. Цим, мабуть, можна пояснити факт особливої активності социніанства на Київщині, прихильники якого публічно відстоювали права не лише єдиновірців, а й православних, не тільки шляхтичів, а й міщанства.Воєнні події, що охопили майже всю Україну, трагічно відбилися на социніанстві. Оскільки патрони і діячі руху виходили, переважно, із родин, які мали вплив на суспільно-політичне життя Речі Посполитої, вони не могли залишитися поза військовими операціями. Більшість социніан у цій війні у середині 50-х років перейшла у табір шведського короля і його союзників. На їхню зраду польський уряд відповів безапеляційно: на Варшавському сеймі у 1658 р. прийнято рішення про вигнання социніан з Речі Посполитої. Їм дали дворічний строк на впорядкування майнових справ. Більша частина послідовників течії еміґрувала в Німеччину, Францію, Англію та, переважно, у Голландію, де поступово влилася у громади редемптористів (відгалуження реформатської церкви). Частина вигнанців осіла у Трансільванії. Дехто (наприклад, приятель Юрія Немирича Андрій Арцішевський, котрий відомий муруванням фортифікаційних споруд під час оборони Львова від козаків, а також подорожжю в Бразилію) виїхав до Америки. Інші залишились у Польщі, Україні, Білорусі та перейшли у католицизм чи православ’я, аби зберегти своє життя*. На початку 60-х років в Україні ще існували поодинокі социніанські громади. Однак те, що не вдалося зробити Короні та католицькій церкві, швидко завершила Визвольна війна. Наприклад, у битві під Старокостянтиновом загони козаків майже повністю вирізали місцевих социніан.