Ранній протестантизм в Україні (антитринітаризм і социніанство)
В Україні вільнодумне спрямування социніанського вчення було не тільки несприйнятливим для розуміння основною масою населення. Це вчення вважали відвертим блюзнірством, паплюженням традицій і норм суспільного життя, викликом загальній моралі. Не випадково більшість авторів, навіть у недалекому минулому, зображала социніанство особливо непривабливо. Незважаючи на цілковиту підтримку феодалізму, його визнавали як небезпечну секту, здатну підірвати існуючу систему. У цьому виявився дух епохи і суспільства, побудованого на пригніченні особи, коли думку, що суперечила офіційній ідеології, повністю відкидали, а її носіїв знищували. Тому історична доля социніанства в Україні цілком закономірна.Останній період історії конфесії — 40-50-ті роки ХVII ст. — стосується, переважно, саме України. В цей час у польсько-литовській державі починається наступ реакції. Польська влада поступово обмежує діяльність социніан у Малій Польщі та Галичині. У Кракові “за блюзнірство” спалили якогось Римарчика з Познані. Королівський суд у Варшаві у 1611 р. засудив до страти італійського еміґранта Франко де Франко “за образу євхаристії”37. Цього ж року здійснено аутодафе над міщанином з Бєльська Іваном Тишковичем, якому перед цим “вирвано язик, одрубано руки і ноги”38. Справа Тишковича набула особливого розголосу в усій Речі Посполитій. Майже впродовж року проводилося слідство над вільнодумцем, якого Андрій Любенецький називає братом з колишньої православної родини Поповичів (в ній аріанами були також дядько Івана Василь і брат Григорій, яким вдалося уникнути розправи)39. У Бєльську антитринітарії не мали громади, однак у навколишніх селах і містечках (Мордах, Суражі, Венгрові) існувало чимало їхніх зборів. Це непокоїло церковну владу. Греко-католицький митрополит Іпатій Потій 19 травня 1611 р. оголошує декрет, за яким у Бєльську можуть проживати тільки католики та уніати. Саме в травні брати Тишковичі “прослуховуються” у маґістраті, визнаючи, що не знайшли в Біблії згадок про Трійцю. Іван відмовляється присягати іменем Трійці. На його захист виступила впливова шляхетська протестантська депутація, куди входили Петро Горайський, Яків Сененський, Станіслав (батько Андрія) Вишоватий, Станіслав Любенецький-старший та ін.40. Однак їх протест було відхилено, і аутодафе здійснилося.
У 1627 р. подібна ситуація виникла зі шляхтичем з Перемишля Святополком Болестражицьким. Над ним нависла загроза страти за польський переклад вільнодумного трактату французького філософа П. де Моліно “Геракліт” (вийшов у Кракові, 1625). Однак завдяки шляхетському походженню Болестражицький уникнув смерті. Трибунал у Любліні виніс рішення про сплату підсудним грошового штрафу і публічне спалення книги.
Ці факти були початком грози, яка нависла над социніанами. У 1638 р. закрили їхню школу у Ракові, 1644 р. — школу у Киселині; у 1647 р. вироком сеймового суду закривають всі социніанські школи і друкарні в Речі Посполитій. Цього ж року у Варшаві публічно спалили ще один твір — “Християнську конфесію” Іони Шліхтинґа. Все це католицька партія сприйняла як сигнал до масових переслідувань социніан. З кінця 40-х років у польсько-литовській державі особливо посилюються антисоциніанські репресії: закривають церкви, відбирають їхнє майно, прихильників течії (незалежно від їхнього соціального стану) піддають баніції (позбавлення захисту законів аж до вигнання з батьківщини). З цього приводу Й. Лукашевич писав: “У Польщі відновилися страшні часи іспанської інквізиції, і чимало єретиків гинуло тоді на вогнищах”41.
У 40-х роках ХVI ст. головним організатором руху в Речі Посполитій став онук Фауста Социна Андрій Вишоватий, який переносить центр социніанства на Волинь і Київщину. Вихованець Раківської академії та декількох закордонних університетів, учений, письменник, активний релігійний діяч, Вишоватий упродовж кількох років жив у Пісках, Киселині, Галичанах, Берестечку, намагаючись налагодити в Україні шкільництво і книгодрукування. У цій діяльності йому допомагала социніанська шляхта, яка володіла багатьма містечками і селами на Побужжі, Волині, Житомирщині, Київщині. У її середовищі в останній (40-50-ті роки) період, крім колишніх православних родин Немиричів, Чапличів, Гойських, вирізняються Станіслав і Павло Оріховські (аріанська лінія великого протестантського роду), родина Любенецьких (Андрій, автор “Poloneutichii”, його брат Криштоф, один з протекторів Раківської академії та міністр зборів на Волині, син останнього Станіслав, автор твору з історії Реформації в Речі Посполитій, а також їхні численні родичі), родина Пшипковських (Миколай з синами Самуелем, Криштофом, Юрієм, Вацлавом, Яном і Стефаном, а також його брати, племінники та ін.). Називаємо переважно чоловіків, котрі у той час мали громадянські права, могли отримувати державні посади. Однак социніанська історія знає імена жінок, які також брали активну участь у церковних справах.У 1643 р. Вишоватий на запрошення Юрія Немирича приїхав на Лівобережну Україну, мешкав упродовж року у Шершнях. В середині 40-х років тут формується міцний социніанський осередок, створений зусиллями Немиричів, Гойських, Суходольських, Рупньовських, Бабинців, Абрамовичів. І хоча сам Вишоватий згодом вертається на Волинь (обіймає тут посаду міністра в Галичанах та Іваничах), а потім під Люблін, його діяльність на Київщині була досить плідною. Він аґітує на переїзд сюди багатьох социніанських учених, викладачів, літераторів. Вони проживали у Малопольщі, однак, налякані діями польського уряду і католицької церкви, змушені були шукати нового притулку. Так, у 1631 р. з Краківського воєводства у Дойлід (близько Білостока на Підляшші) еміґрував Самуель Пшипковський, а у 1640 р. він уже відомий серед київської шляхти як володар маєтку земського (за деякими даними, у Топорищі) і маршалок на сеймику реляційному у Житомирі 15 листопада 1641 р. 2 січня 1645 р. Пшипковський брав участь у сеймику воєводства Київського у Житомирі, де разом з іншими шляхтичами підписав черговий протест проти релігійних переслідувань протестантів42.