Ранній протестантизм в Україні (антитринітаризм і социніанство)

Зародження Реформації пробудило критичну думку, нові філософсько-етичні, соціально-політичні моделі, форми релігійного і світського життя. У процесі “розумової революції” пожвавлюється релігійне вільнодумство, яке розвивається не лише у формі раціоналістичних єресей, а й релігійно-філософських систем (пантеїзму, деїзму, номіналізму). Своєрідним синтезом протестантської доктрини і релігійного вільнодумства, а точніше — ренесансно-вільнодумною проекцією протестантизму став у ХVI-ХVII ст. антитринітаризм.

З одного боку, він пов’язаний з давньою раціоналістично-єретичною традицією, що супроводжувала історію християнства вже з перших століть. Ще до Арія існувала секта евіонітів (I ст.), яка заперечувала Божественність Ісуса Христа і називала його тільки великим пророком, котрому при хрещенні була надана Божественна сила. Більшість проповідей евіонітів складалася із тлумачення закону Мойсея та його доповнень усними оповіданнями. Інша єресь I-II ст. — керінфіанська (послідовники колишнього іудея з Александрії Керінфа) наполягала на тому, що Ісус — звичайна людина [1]. В епоху Середньовіччя тема Трійці стала дискусійною у боротьбі різних філософських течій під час формування раціоналістичного погляду на християнське вчення. Тому, з іншого боку, антитринітаризм глибоко зв’язаний і з ренесансною філософією, в якій гуманістичне розуміння людини підносило її над релігійною догмою. Ренесансна природа антитринітаризму висувала його в опозицію не лише до католицизму (і православ’я), а й до класичного протестантизму. В антитринітаризмі ”вільно розвивалися критичні та раціоналістичні ідеї… водночас, він пішов за імпульсами нового часу; останнє було у ньому навіть найсильнішим. Характерна риса антитринітарного і социніанського рухів ХVI ст. та, що вони становили таку руйнацію католицизму, яка стала результатом… ренесансу… В цьому розумінні социніанізм є також завершенням історії догми” [2].

Одним із перших ідеологів антитринітаризму у ХVI ст. був іспанський учений і мислитель епохи Відродження Міґель Сервет (1509/1511-1553), погляди котрого наближались до пантеїзму і раціоналізму. Він розвивав унітарне розуміння Бога, доводив перевагу Нового Заповіту над Старим і необхідність їх критичного дослідження. Основні праці — “Про помилки троїчності” (1531) та ”Відновлення християнства” (1553). Його ідеями захопилися митці та мислителі Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії. Найвиразнішими представниками антитринітаризму були іспанський художник Хуан де Вальдес, італійські гуманісти Себастіан Кастелліон, Лелій Социн і його племінник Фауст, Бернардо Окіно, Павло Альціат, Валентин Гентілій, Франциск Станкар. Внаслідок переслідувань з боку інквізиції та непримиренного опонента “аріанської єресі” Жана Кальвіна, чимало послідовників учення Сервета еміґрувало у Польщу. Вони розгорнули активну пропаґанду своїх ідей у польсько-литовській державі, навертаючи до себе багатьох місцевих протестантів.

До Кракова у 1551 р. вперше приїхав Лелій Социн і переконав у своїх поглядах Франциска Лісманіні. Останній розпочав активно пропаґувати у Малопольщі твори антитринітаріїв Бернардо Окіно та Адама Пасторіса. Водночас до Польщі еміґрував Франциск Станкар. Він зробив вагомий внесок в організаційне оформлення громад антитринітаріїв (польських братів) і в Україні. До цього кола приєднуються недавні кальвіністські проповідники Мартін Чехович, Мартін Кровицький, Симон Будний, Петро Статорій, Станіслав Лютомирський, Ян Немоєвський та чимало інших, котрі відходять від реформатства. Залишивши у 1561 р. домівку лише на один рік, кальвініст Станіслав Сарницький , майбутній суперінтендант дистрикту Руського, після повернення змушений був констатувати, що у зборі застав тільки двох проповідників, не ”заражених” аріанськими поглядами [3].Лідери кальвінізму, схвильовані розвитком подій, намагалися зупинити процес внутрішнього розколу. Впродовж 60-х років скликаються синоди у Сломниках (1554), Хренчицях і Козьмінках (1555), Сецимині та Пінчуві (1556), Бересті (1558), Ксенжку (1650), Буженінах (1561), Рогові (1562). Тут проводилися жваві диспути між прихильниками обох сторін. Однак з кожним синодом і колоквіумом прірва між ними збільшується. На синоді у Кракові 1562 року антитринітарії заявили про рішучий розрив із кальвіністами, а на синоді у Мордах цього ж року виступають вже окремою протестантською партією. Бурхливий диспут на Піотрковському синоді у 1565 р. підтвердив остаточний розкол, і з того часу кальвіністи оголосили відкриту війну антитринітаріям, по суті, підтримуючи католицьку церкву у її переслідуваннях польських (у Литві — литовських) братів. На православних теренах польсько-литовської держави антитринітарії знаходять підтримку місцевої єретично-раціоналістичної течії. Взагалі, вже з середини 60-х років ХVI ст. відбувається поступове злиття “західного” і ”східного” потоків ренесансно-реформаційного руху. І хоча впродовж 60-70-х років цей рух перебував ще у стадії ідейного та організаційного оформлення, він зафіксував новий етап в еволюції східнослов’янського релігійного вільнодумства. У цей час єретичні течії, що вийшли з надр православ’я, остаточно зблизилися з протестантизмом.

У своїй історії в Україні антитринітаризм проходить два етапи. Перший — середина 60-х-70-і роки ХVI ст. — постійно “нагадує” йому про глибинний зв’язок з єретичною традицією. У цей період антитринітарна проповідь в Україні мала радикально-критичну спрямованість і не спиралася на струнку догматичну програму. В ній зберігся яскравий соціальний мотив. Порівняно з класичним протестантизмом це зумовило особливу привабливість антитринітаризму для середньої і навіть нижчої соціальної верстви, звідки фактично вийшли його перші місцеві проповідники.