Сучасний протестантизм в україні: динаміка і тенденції розвитку

Основне джерело поповнення протестантських громад — сім’ї віруючих. Багатодітні родини тут не рідкість. Особливо це помітно у великих містах, де в середньому на 100 звичайних сімей припадає 140 дітей, тоді як у протестантських — 34818. Водночас, суворо забороняючи аборт жінок, у громадах заохочують до дітонароджуваності. Певну роль при цьому виконує прагнення до утворення сімей, де жінка і чоловік єдиновірці, властиве всім протестантським течіям. Дівчата, молоді жінки рідко залишаються самотніми: актив громади допомагає знайти їм пару з безпосереднього оточення або з інших громад. Це ж стосується і чоловіків.

Увага до сім’ї — усталена етична традиція в протестантизмі. Реформувавши католицьке вчення про церкву, течія перенесла її значимість з догматичної у практичну сферу. Християнська церква у протестантському розумінні має три умовні поверхи. Це — вселенська церква, котра об’єднує всіх людей, обраних Богом для спасіння, помісна — віруючих населеного пункту (релігійна громада) і “домашня” — віруючих, які складають окрему сім’ю. “Домашня” церква за своєю структурою і змістом у мініатюрі відтворює релігійну громаду. Батько в ній відіграє роль своєрідного пресвітера, оскільки є не тільки юридичним, а й духовним главою. Адже “він (чоловік) повинен жити так, щоб, дивлячись на нього, його сім’я з кожним днем могла пізнавати досконалість Христа”19. Мати, відповідно, виконує функції діяконіси — помічниці чоловіка. Старші діти — взірець для молодших, їх наставники. Подібна рольова субординація сформувала у протестантському середовищі практику обов’язкової відповідальності всіх членів родини за свою християнську поведінку, за таке виховання молоді, котре допоможе “утвердити єдність та спадкоємність поколінь”20. Водночас “дім, набутий для Христа, може стати церквою, яка здобуде чимало нових сімей”21. Концепція “домашньої” церкви вимагає від протестантських сімей бути прикладом для інших, передусім невіруючих родин. Це зумовило надзвичайно консервативне ставлення до розлучень. Їх дозволяють, по суті, тільки в особливих випадках: через смерть, зраду або небажання невіруючого чоловіка (жінки) примиритися з релігійними переконаннями подружжя. У неопротестантському середовищі ставлення до цієї проблеми лояльніше.Збереження інституту шлюбу, ідеалів християнсько-родинної етики тривалий час допомагало протестантизмові залучати багатьох прихильників. Ця тенденція не втрачена і сьогодні. У минулі 10-15 років протестантів в Україні стало більше, однак цифри, що неодноразово з’являлися у релігієзнавчих дослідженнях і відображали їх загальну кількість, не переконують. Чисельність протестантів часто штучно змінювалали в результаті адміністративного втручання або “коректування показників”, що часом навіть стимулювало релігійну активність22. Не випадково офіційні дані, котрі свідчили нібито про зменшення кількості протестантів, лише приховували факт анонімної релігійності віруючих. Проблема ускладнюється й об’єктивними чинниками: різноманітністю, внутрішнім динамізмом і плинністю протестантського середовища, численістю його нових об’єднань і центрів, а також традицією членства у громадах. Наприклад, за релігійною статистикою, віруючих у протестантських громадах значно менше, ніж у православних і греко-католицьких парафіях. Якщо у середньому в баптистській громаді 82 члени, адвентистській — 107, то у греко-католицькій —1448 в Івано-Франківській єпархії та 1844 у Львівській23. Однак потрібно пам’ятати, що подібні підрахунки щодо протестантизму стосуються лише обраних членів церкви (тобто повнолітніх, які прийняли водне хрещення), а тому є заниженими, такими, котрі не відповідають реальній кількості віруючих.

Навряд чи можна вважати повними й дані про кількість існуючих протестантських громад. Адже процес їх формування та легалізації продовжується. Активізується утворення неопротестантських спільнот; деякі з них взагалі виникли лише у 1995 р. За офіційною статистикою, до середини 90-х років в Україні діяло понад 3,6 тис. протестантських осередків. Вони створили третину всіх духовних навчальних закладів країни і близько 30% недільних шкіл24. Значна частина з них, як і раніше, знаходиться у Західній Україні. Скажімо, на початку 70-х років баптистів тут було у 2,5 раза більше, ніж в усіх інших областях25; у п’яти областях Галицько-Волинського реґіону діяла майже половина п’ятидесятницьких громад країни. Ця картина типова і тепер: 7% усіх протестантських осередків зосереджено на Буковині, 7 — у Закарпатті, 6 — на Рівненщині, 6 — Одещині, 5% — на Волині.

Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантизму відіграє поступове зростання пропаґандистської та місіонерської активності конфесії. За якихось 5-6 років поротестантські церкви створили вже 95% усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій, діяльність яких спрямована на релігійне пробудження в країні, передусім серед молодого населення. Місіонерство, форми і методи якого у протестантизмі завжди були різноманітними і витонченими, за умов відсутності релігійних утисків стає особливо ефективним. Сьогодні — це найрезультативніший, після сімейного виховання, засіб поповнення релігійних громад. У неопротестантському середовищі через місіонерство відбувається прихід майже третьої частини прозелітів.

Ідейна програма протестантських місій передбачає уникнення суперечностей між прихильниками певних протестантських течій; натомість робиться акцент на актуалізацію фундаментальних релігійних ідей та засад, спільних для всіх християнських конфесій. Таким чином, у діяльності місій, окрім власне євангелізаційних завдань, передбачається також здійснення конкретних екуменічних кроків, що, на думку багатьох лідерів, є важливою умовою підвищення авторитету протестантизму. Тому місії, використовуючи практичні форми роботи, безпосередньо спрямовані на невіруючих або прозелітів (публічне відправлення культу із залученням якомога більшої кількості сторонніх осіб, проведення релігійних форумів, фестивалей, масових сеансів зцілення або інших заходів), виступають також ініціаторами міжконфесійних конференцій, молодіжних з’їздів, спільних культурних акцій. Щоправда, подібні ініціативи поширюються здебільшого на протестантське середовище і майже не стосуються (окрім якихось офіційно-парадних заходів на зразок зустрічей з президентами країн або “круглих столів” у різних урядових інстанціях) православних, католиків, віруючих інших релігій.