Національні релігії

П'ята риса — розвиненість вчення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного зна¬чення.

Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії і нарахо¬вує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх прихильників.У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзви¬чайно важливу роль, увійшовши суттєвою частиною до складу християнства та ісламу — двох найбільших світових релігій. Щоб її краще зрозуміти, зупинимося на історії та змісті "закону Мойсея".

У найдавніший період своєї історії, в першій по¬ловині II тис. до н. е., предки євреїв жили патріар¬хальним родоплемінним побутом, і їхня релігія від¬дзеркалювала цей побут. Поширений був культ духів предків, їхніми іменами називалися давньоєврейські племена. Вірили у можливість викликати тіні (душі) померлих і вести бесіду з ними. Поширений був і тваринницький культ, а також культ місяця, блискав¬ки і грому (Ваал) та інших природних явищ. Одним словом, за своїм змістом релігія давніх євреїв-кочовиків мало чим різнилася від інших племінних культів.

Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню рабовласницьких відносин і ут¬воренню держави (X ст. до н. е.). Це викликало певні зміни у релігійних уявленнях. За цих умов виник мо¬нотеїзм, який знайшов своє уже готове втілення в іудейському, виключно національному богові Ягве. Цар Іудеї, розуміючи потребу централізації культу, в інтересах централізованої держави декретом 621 р. до н. е. запровадив релігійну реформу. Він проголосив бога племені Іуда — Ягве єдиним, всемогутнім, ви¬ключно національним божеством, на яке були пере¬несені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися раніше.

Організаційним центром іудаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі, жреці якого протягом століть збирали і редагували міфи про Ягве та його пророків. При цьому залучалися ассиро-вавилонські, хетські, єгипетські, арабські та інші джерела. Так, у книзі Буття сказано, що "створив Господь Бог чоловіка з праху земного і вдунув в його лице подих життя, і став чоловік душею живою". Він був названий Ада-мом (від староєвр. "адама" — земля). У вавилонян ще раніше існував міф про створення людини з глини. У єгипетській міфології Хнум, батько богів, зліпив лю¬дей з глини на гончарному колі. За грецьким мі¬фом, мудрий Прометей також виліпив з глини перших людей.

Дж. Фрезер (1854—1941 рр.) у своїй книзі "Фоль¬клор в Старому Заповіті" переконливо доводить по¬ходження багатьох міфів і легенд, які пізніше увійшли До Біблії. Він, зокрема, пише, що легенди про "всесвітній потоп", які він вивчив серед народів Азії, Австралії, Америки, Африки, не позбавлені фактич¬них підстав. Це або зливи, або підвищення рівня мо¬рів, або руйнівні цунамі.

Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів. Так, від місцевого палестинського населення було взято землеробські свята: маццот — весняне свято, яке злилося з давньою скотарською пасхою; шабуот, п'ятидесятниця — свято жнив пшениці; суккот — свято кущів, на честь збору плодів та ін.

Укладання перших п'яти книг Біблії, які отрима¬ли назву Тора (закон), або "п'ятикнижжя Мойсея", було завершено й оголошено віруючим у 444 р. до н. е. Пізніше були написані інші книги Старого За¬повіту, про які мова буде йти окремо. Іудаїзму прита¬манні такі характерні риси: монотеїзм — віра в єдиного бога Ягве, творця небес і землі; віра в особ¬ливе покровительство Ягве щодо євреїв; в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння з мерт¬вих; в прихід божественного спасителя — Месію і створення ним тисячолітнього царства в Єрусалимі; де¬тально регламентована обрядовість і особливий ритуал.

Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від ста-роєвр. "ламейд" — вивчення) — багатотомний збір¬ник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н. е. до V ст. н. е. Структурними складовими Талмуда є Міпша та Гемара. Міщна — об'ємний коментар до Старого Заповіту. Вона поділяється на 63 трактати, ,що утворюють 6 розділів. Гемара — збірник тлума¬чень до трактатів Мішки. Завдяки тому, що коменту¬вання Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушал-мі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було від¬редаговано у III ст. н. е., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався усно з покоління в по¬коління. Тому на відміну від Старого Заповіту — пи¬саного закону — Талмуд називався усним законом. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмуди¬сти розробили безліч правил, постанов та заборон.

Талмуд вміщує роздуми про культ, догматику, мо¬раль і різноманітні релігійні приписи, а також еле¬ментарні дані з первісної медицини, математики, географії, притчі й прислів'я, казки і легенди, міфи. Талмуд зберіг і деякі дані історичного характеру: про виникнення релігійних партій і угруповань в Іудеї (книжники, ессени, саддукеї, фарисеї), про транс¬формацію релігійних уявлень стародавніх євреїв з ча¬су "завершення" Старого заповіту. Через весь Талмуд проходять ідеї залежності людини від Бога, непоруш¬ності існуючих порядків, а також пооповідь покір¬ності.