Іслам: витоки, періоди становлення, течії, секти.
3.іджма — згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.
4.кіяс — метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.Якщо говорити детальніше про таке джерело мусульманського права як іджма, то практично вона складається з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловленя сподвижниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими теологами правознавцями. Іджма розвивалась як у вигляді інтерпретацій тексту Корану і Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов’язувались з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими в силу одностайної муфтіїв і муджатахидів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права дістав назву іджтіхад. Правомірність іджми як одного з основних джерел мусульманського права виводиться з вислову Мухамеда: „якщо ви самі не знаєте, спитайте тих, хто знає”.
Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, яке викликає неймовірну кількість суперечок між різними течіями, є „кіяс” — рішення правових справ за аналогією. Відповідно до кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні або іджмі може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не тільки дозволив швидко врегулювати нові суспільні відносини, але й сприяв звільненню шаріата в багатьох випадках від теологічних нашарувань.
Похідним від шаріата джерелом — були укази і розпорядження халіфів — фірмани. Потім в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності в якості джерела права стали відігравати все важливішу роль закони — кануни. Фірмани і кануни не могли суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, що регулювали відносини державної влади з населенням.
В якості допоміжного джерела шаріат також допускав місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в мусульманське право в період його становлення, але якщо вони не суперечили його принципам і нормам. При цьому визнавались правові звичаї, які склалися в самому ісламському суспільстві, а також в інших народів, що були підкорені під час арабських завоювань або підданих мусульманському впливу.
Основные черты шариата.
Шариат (мусульманское право) представляет собой свод религиозных и правовых норм, составленный на основе Корана и Сунны, содержащий нормы государственного, наследственного, уголовного и брачно-семейного права. Таким образом шариат - это правовые предписания, неотъемлемые от теологии ислама, тесно связанные с его религиозно-мистическими представлениями. Ислам рассматривает правовые установления как частицу единого божественного закона и порядка. Отсюда велениям и запрещениям, составляющим нормы шариата, также приписывается божественное значение.
Тесная связь права с теологией ислама нашла свое выражение в установлении в шариате пяти видов действий мусульманина, которым придавался в равной мере правовой и морально-религиозный смысл:
- обязательные;
- рекомендуемые;
- дозволенные;
- предосудительные, но не влекущие за собой применения наказания;
- запрещенные и подлежащие наказанию.
Основная тенденция шариата – оценка различных жизненных обстоятельств с точки зрения религии. Поэтому не случайно, что одной из особенностей норм, составляющих шариат, является то, что они применяются только к мусульманам и в отношениях между мусульманами. Кодекс шариата подразделяется на три основные части: ибадат (обязанности, относящиеся к религиозному культу), муамалят (чисто юридические нормы) и укубат (система наказаний)
Предписания шариата многочисленны и строги. Они определяют все нормы взаимоотношений человека в семье и обществе, регулируют гражданские правоотношения, порядок разрешения имущественных споров. За нарушение норм шариата предусмотрена очень жесткая система наказаний (достаточно вспомнить публичные казни в Чечне, провозгласившей приверженность шариату).