Стан релігійності і нерелігійності в Україні: історія і сучасність

Свобода совісті і свобода релігії – поняття пов’язані, але не тотожні. Якщо поняття свобода совісті означає свободу внутрішнього духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат – віровченні, культовій діяльності, релігійної організації чи релігійних стосунках.

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах:

Загальній Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948р.;

Міжнародному пакті про громадські і політичні права 1966р.;

Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань 1981р.

Однак положення цих документів не є нормами прямої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основаних свобод (1950), заснована за вище згаданих документах є чинним законодавчим актом, обов’язковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції Європейських країн, а також інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтримку з боку самих релігійних організацій. Про це переконливо свідчить, наприклад, документи Ватиканського собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено у ст. 18 Загальної Декларації прав людини: “кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватними чином у вченні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів.“ У Європейській конвенції релігійна свобода розширена свободою сповідування своєї релігії або переконання у навчанні. Згідно зі ст. 292 Загальної Декларації релігійна свобода може бути обмеженою виключно законом і лише задля захисту громадської безпеки, здоров’я або моралі, інших фундаментальних прав і свобод громадян.Для регулювання відносин між церквою та державою в Україні створено Державний комітет у справах релігій. Основними функціями Держкомітету релігії є:

визначення умов, порядку утворення і реєстрації релігійних організацій;

регламентація межі організаційної господарської та іншої поза культової діяльності;

встановлення правил проведення релігійних обрядів і церемоній, добродійної культурно-просвітницької діяльності, встановлення міжнародних зв’язків;

контроль за дотримання конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держкомрелігії, у 2001 році було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992 році.

Регулярно проводяться зустрічі Президента України з главами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах. Схожий орган – Національна Рада церков у США – довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінний від функцій української Ради.

На наш погляд Україна у своїх відносинах з релігією, передусім історично традиційними для країни православними церквами та ісламськими громадянами (Автономної Республіки Крим) намагається втілення в життя пристосовницьку модель. Така позиція пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.

Однак ще під час виборів до Верховної Ради України 1990 року українські політики заявили про свій інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень є створення партій конфесійного спрямування.

Питання, які ставлять релігійними організаціями перед владою не мають релігійного забарвлення. Вони стосуються: