Стан релігійності і нерелігійності в Україні: історія і сучасність
Україна тривалий час перебувала в режимі тоталітарної системи. Керівній Комуністичній партії належало монопольне становище, державні структури, громадські організації були знаряддями виконання її політичних програм і волі. Ця партія володіла неподільним правом на істину, репрезентувала позицію народу щодо явищ і процесів суспільного життя, зокрема ставлення до релігії, церкви і віруючих. Вузько класові партійні оцінки видавалися нею за одностайні оцінки з боку народу, всіх його верств.У тоталітарній державі здебільшого аморфно, невиразно поставали й саме соціальне служіння церкви, її роль, політична орієнтація, навіть власне конфесіональне обличчя. Це випливало з непевності становища, сучасного й майбутнього церкви. Система розглядала церкву як віджилу інституцію, а релігію – як опіум народу. На такі загальні несвободи не могло й бути мови про вільне функціонування церкви без тотальної державної опіки. Порушення прав людини, в тому числі у сфері свободи совісті, стало невід’ємним атрибутом тоталітарного режиму.
Падіння тоталітаризму пробудило до політичного життя усі верстви суспільства. Їхні інтереси, прагнення, цілі намагаються виразити політичні партії і громадські рухи, які виникають і формуються на хвилі політичного піднесення. Прийшла в рух і церква. У релігійно-церковному середовищі зароджуються процеси, які мають далекосяжні наслідки.
Дві головні тенденції вирізняються на початковому етапі становлення реального політичного плюралізму і свободи релігійної діяльності.
Перша – виникаючі політичні партії визначають для себе соціальну опору серед основної частини населення взагалі й у релігійному середовищі зокрема.
Друга – церкви, що почали усвідомлювати себе як дієвий чинник суспільного життя, намагаються визначитися у своїх політичних орієнтаціях: політика і релігія, політичні і церковні організації активно шукають контактів, спільних інтересів, можливості співпраці.
Творення державності в Україні, консолідація нації розпочалися в умовах економічної розрухи, зубожіння народу, соціальної напруженості. Ця діяльність розгорнулась в умовах багатонаціональної і багатоконфесійної держави з досить високим рівнем релігійності населенням і складними проблемами внутрішньоцерковного життя. Політичні і вітчизняні діячі звертаються до вітчизняного досвіду 20-х років, по-різному інтерпретуючи його: тоді два десятки різних політичних партій співпрацювали з релігійним середовищем. Нарешті, для всього суспільства, релігійних організацій властиві надмірна політизованість, гостре протистояння, спалахи конфліктних ситуацій.
Становлення політичних партій триває. На шляху до свого утвердження вони, разом з вирішенням інших питань, формують своє ставлення до релігії, церкви, віруючих. Їхня позиція з цих питань виражена в статутах, програмах, деклараціях, заявах політичних лідерів.
Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і не релігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.
Перша з них стосується недалекого минулого. Її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, близько 80%, становили невіруючі.
Друга з названих ілюзій народжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної державним інтересам до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.
Яким же є нинішній стан релігійності і нерелігійності в Україні.
На це питання намагалися відповісти статистичними даними, оскільки законодавство заборонило будь-які згадки в офіційних документах про ставлення до релігії, відомості про це збирали соціологи.
Релігійність в Україні досить різноманітна. Діють понад 70 конфесій, кожна з них спирається на контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн, баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні. Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.