Іслам

Ісмаїлітська секта, у свою чергу, дала поштовх для утворення груп .карматів і асасинів, а також послідовників халіфа Хакіма, відомої дотепер як друзи (у Лівані).

На відміну від шиїтського напрямку, ортодоксальний іслам, шо охопив велику кількість мусульман, називається сунізмом. Його прихильники визнають законність сун. Від сунізму утворилася мутазилітська течія (VIII—IX ст.). Ці сектанти стверджували, що Коран написаний людьми, доводили «справедливість» Бога, наявність власної свободи в людини. Але наприкінці IX ст. у халіфаті взяло верх реакційне фанатичне духівництво і мутазиліти зазнали переслідування. Вчення цієї секти вплинули на подальший розвиток мусульманського богослов'я.

У VIII—ίΧ ст. у правовірному мусульманському богослов'ї склалися чотири школи: ханіфітів, шафиїтів, малікітів і ханбалітів (за іменами їхніх засновників). Остання з цих шкіл була перейнята духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів; вона зміцнилася серед відсталого бедуїнського населення Аравії. Школа малікітів, близька до школи ханбалітів, поширилася в Північній Африці. Дві інші школи, що поширилися в більш культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення вчення.

У той самий період в ісламі виникла містична, напівчернеча течія суфізму («суфі» — груба вовняна тканина). У суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеізму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не приділяли великої уваги зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством, надавали особливого значення іменам божим, що зустрічаються в Корані. На основі суфійського вчення почали утворюватися ордени мандрівних ченців (дервішів), представники яких незабаром перетворилися на шарлатанів, що обманюють і оббирають народ.

Із суфізмом був історично пов'язаний рух тариката («maputcamv у перекладі з араб. — шлях). Спочатку це поняття означало благочестиве життя для спілкування з богом, згодом до руху влилися фанатики, що проповідують «священну війну» проти християн та інших іновірців. Під прапором тариката, наприклад, вели війну імами на Кавказі проти росіян.

У XVIII ст. в Аравії виникла течія ваххабітів, що висували протест проти заможних міських купців і багатіїв. Вони вимагали повернення до первісного прямого і простого тлумачення Корана, суворого дотримання обрядів і заборон, боролися з європейськими культурними впливами і т. п. Сьогодні ваххабізм є панівною релігією Саудівської Аравії.

У середині ХГХ ст. у Персії зародився бабістський рух, у якому об'єдналися незадоволені селяни і міська біднота. Рух очолив Мохаммед Алі, що назвав себе посередником між людьми і Богом, покликаним проголосити людям новий закон, а також закликав усіх мусульман до рівності й братерства. Рух бабістів незабаром був жорстоко придушений владою, а його керівники були страчені (1850 p.). Незважаючи на все це, ідеї бабістів були підхоплені, перероблені й новий рух, який назвали бехаїзмом, очолив Мірза Хусейн Алі. У цьому віровченні сильно відчувався вплив християнських ідей, тому що мусульманські догмати і правові норми зазнали значного пом'якшення: заклики до рівності між людьми, непротивлення злу, прощення і любові до ближніх, відмови від насильства. Бехаїзм поступово поширився в інтелігентському середовищі, а потім ним, як модернізованою редакцією ісламу, зацікавилися в Західній Європі й Америці.

За давніх часів у мусульманських країнах державну й церковну владу здійснював глава держави (халіф, падишах), що вважався спадкоємцем пророка. Штат його радників складало вище духівництво, тому і цивільне, і карне право грунтувалося на релігійному законі — шаріаті. За виконанням норм шаріату стежили мусульманські богослови. Сьогодні в ісламі найбільш гостро позначилися дві тенденції: у богословських колах пробивається ідея про право кожного мусульманина на іджтихад — самостійне судження щодо релігійних і правових питань; і знову теологами вивчається релігійний обов'язок мусульман — джихад.

Завоювання СвітуЦікаво те, що в багатовікових зіткненнях ісламу з християнством, маздеїзмом й іншими релігіями іслам майже завжди виходив переможцем. У більшості країн Середземномор'я (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія) він витиснув християнство, що переважало тут раніше. На Кавказі більшість народів до поширення ісламу дотримувалися християнства, пізніше чимало з них прийняли іслам (черкеси, кабардинці, аджарці, частина осетин і абхазів). Різні народи

християнського віросповідання, що населяли Балканський півострів, були також навернені до ісламу. З вищенаведених прикладів видно, що масового і добровільного навертання якого-небудь мусульманського народу до християнства історія не знає. Цей факт можна пояснити хіба що доступністю і простотою вчення ісламу, зрозумілістю народним масам.