Релігія (лекції)

5.Існування заупокійного культу та потойбічного суду над померлими.

Зороастризм є дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла. Це давньоіранська релігія, що склалася в 10-8 ст. до н.е. і поширилася у Середній Азії. Її називають зороастризмом за іменем легендарного засновника, пророка Зороастра (Заратустри), маздаїзмом (від імені Ахура-Мазди – головного божества, що уособлює світ, добро, істину, що бореться з володарем пітьми, зла і брехні), вогнепоклонством, парсизмом, релігією Авести. Суть цієї релігії зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Ангро-Манью. Між світом світла і пітьми йде непримирима боротьба, що складає основу світового процесу як на землі, так і в світі богів. Зороастр ніби звертався до людини із закликом допомогти небесним силам у цій боротьбі, стаючи при цьому кращим, чистим. Земним помічником Ахурамазди був Мітра, пізніше бог сонця. Відомо, що культ Мітри мав сильний вплив на римських легіонерів (патрон воїнів). День народження Мітри – 25 грудня. Віруючі в Мітру причащалися хлібом і вином, яке символізувало його тіло і кров. Т.ч. мітраїзм вплинув на формування християнства. Нововведення Зороастра були радикальними і надавали віровченню етичного звучання, що символізувало Добро і Зло. Світ сприймається через призму етичних категорій, за якими бачимо постать пророка – харизматичного лідера. Зороастризм належить до принципово нового типу релігій – релігій засновника, пророка.Індуїзм. У 3 тис. до н.е. у долині річки Інд сформувалася релігійно-культова система індуїзм. Індуїзм не є цілісною релігією. Основи цієї релігії закладені у ведичній релігії, занесеній племенами аріїв. Веди – це зібрання гімнів, молитовних заклинань і обрядів, зібраних у «Рігведу» (Книга гімнів,10 тис. віршів), Самаведу (Збірник молитовних заклинань і обрядів), Яджурведу (Книга поклоніння), Атхарваведу (Книга пісень і молитовних заклинань). Як віра індуїзм є аморфним та багатобічним вченням, яке кожний розуміє по-своєму. Його зміст можна передати так: «Живи і давай жити іншим». Махатма Ганді: «Це пошуки істини ненасильницькими засобами». У 1 тис. до н.е. наступає другий період – брахманський, де основним джерелом є збірник гімнів – Упанішади. З цього часу індуїзм оформлюється у два основних напрямки: вішнуїзм та шиваїзм. Брахманізм виробив певну систему взаємовідношення богів, серед них виділяється трійця: Брахма, Шива, Вішну. Ці боги поділили основні функції божества: творчу, руйнівну та охоронну. Найбільш шановним богом був Шива. В його культі переважає культ життєвої сили; він має також жіночий образ – богиню Шакті (богиня плодючості). Закладаються основи кастового устрою: брахмани (жерці, знавці вед), кшатрії (царі, князі), вайшьї (землеробці, скотоводи), шудри (потомки підкорених аборигенів). Цей період характеризується ускладненням культу, появою з місцевих доарійських культів. Третій період – епоха індуїзму, характерними рисами якого є: 1) культ знову стає більш демократичним; 2) виникає вчення про аватари (втілення); 3) зявляються величезні статуї богів, храми (ступи, чайтьї); 4) виникнення сект; 5) особливе значення займають тварини. Для всіх індуїстів обов’язковими догматами є:

1.Визнання священного авторитету Вед;

2.Вчення про карму та переселення душ;

3.Віра у богоустановленість каст.

Основу віровчення індуїзму складає ідея, що світ – не випадкове поєднання речей, але універсальний порядок – Рта, який є вічним. Цей порядок називається дхарма. Дхарма знаходиться у всіх речах та явищах. В брахманський період це вчення набуває етичного звучання. Дхарма – це сукупність релігійних та суспільних обов’язків людини. Важливе місце займає вчення про переселення душ (сансара). Завдання людини – об’єднати індивідуальну душу зі світовою душею – Брахмой. Сукупність засобів, за допомогою яких можна осягнути духовну основу світу називається йога. Індуїстська концепція про безсмертя душі базується на численних переродженнях. Один з ключових принципів віровчення – карма. Це вплив дії, яка звершилася, на характер цього і наступного існування. Індуїзм є пануючою релігією в Індії. Індуїзм у формі шиваїзму – пануюча релігія в Непалі («Релігія королівської родини»). Чимало віруючих індуїстів у державі Бангладеш. Індуїзм у формі шиваїзму сповідують 15 % населення країни Шрі-Ланка.

3.Релігійні вірування у стародавніх слов’ян.До ранньоісторичних релігій належать і вірування східних слов’ян. Для них був характерний магічний спосіб мислення. Їхня уява створювала образи природних явищ із незначними початками антропоморфізму (вогонь, сонце). Шаною і повагою користувалися різні таємні істоти, що існували в лісах, скелях, джерелах та річках (водяний, лісовик, берегиня). В образно-художній формі деякі з них втілені у драмі-феєрії Л.Українки «Лісова пісня» (русалка, водяник, перелесник, Мавка, «той, що греблі рве»). Завдяки давньоруським літописам нам відомі боги стародавньослов’янського пантеону: Перун, Даждьбог, Стрибог, Хорс, Сварог. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає руський народ «Даждьбоговим»; вітри – «Стрибоговими». Цим богам слов’яни ставили ідолів. У Києві князь Володимир поставив ідола перуна зі срібною головою з золотими вусами. Перун – головний бог Неба, бог грому та блискавки їздив небом на вогняній колісниці. На зиму він замикав небо і засинав, а навесні розбуджував природу. За часів християнства якості та ознаки Перуна були перенесені на святих Іллю та Михайла. Даждьбог («Даждь» - дай, «бог» - багатство») – бог сонця, якому належали його сили як основи життя, бог дарувальник, бог достатку. Бог Велес був не тільки охоронцем череди та землі, а й пастухом небесних хмар. У християнські часи Велеса замінив святий Власій, який за життя був пастухом і ототожнювався у народній свідомості з пастухом Велесом. Язичницька релігія давніх слов’ян мала певні обряди, серед яких головне місце займало жертвоприношення (треби). У слов’ян був свій календар, який розпочинався зимовим поворотом сонця на літо. Свято народження сонця святкувалося наприкінці грудня (Коляда). На колядах співалися пісні – колядки, в яких відбивалися величання й побажання господареві та його родині щастя й достатку. У християнські часи це свято змінилося на різдво, але обряди старого свята залишилися. Головним літнім святом був Купала, символ найбільшого розквіту природи. В ніч на Івана Купала діють чарівні сили і цвіте папороть, квітка якої має чудодійну силу відкривати скарби. Стрибання людей через вогонь засвідчувало особливу очищуючу силу вогню, що почитався у давні часи слов’янами. Напевно з язичницькими віруваннями пов’язані обряди освячення маку на Маковія, меду і яблук на Спаса. Кінець аграрного циклу символізувало свято на честь святого Дмитра, який замикав землю і приводив зиму. Протягом століть церква боролася з язичницькими звичаями, але в кінці кінців змушена була змиритися з ними, оскільки через них християнство входило до їхнього світогляду.