Релігії Давнього Китаю

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адре¬сувалося державним службовцям, згодом міцно вкорени¬лось у свідомість китайського суспільства, зумовило спо¬сіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до вось¬ми шкіл.Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372-289 до н.е.), який обміркував проблему «справедливого володаря», що в основі політичної кон¬цепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього. Народом вважав землевласників, чинов¬ників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них - філософ Мо-цзи (479-381 до н.е., за іншими даними, 468- 376 до н.е.) заперечував учення про імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові - цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бід¬них і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них, Шан Ян (390-338 до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, за¬суджував освіту народу, схвалював війни як найкращий за¬сіб вирішення економічних і політичних проблем. Запек¬лим противником конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259-210 до н.е.), який у 213 р. до н.е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого до¬тримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують економічний злет у другій половині II ст. «чо¬тирьох малих драконів» - Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські цінності конфу¬ціанства стали невід'ємним елементом виховання, спосо¬бу мислення, господарської діяльності.

Даосизм

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанст¬вом (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV-III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара ди¬тина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носи¬ла його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Особливості релігійно-філософської системи даосиз¬му. У релігійно-філрсофській системі даосизму окресли-

178

Пізні національні релігії

лося дві тенденції: філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що охоплювала алхімію, демоноло¬гію, лікувальну практику. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо під¬коряються не Небу, а всезагальному закону - дао - не¬видимому, всюдисущому закону природи, суспільства, по¬ведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об'єктивною силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао - не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював, навпаки - воно першо¬джерело всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао при¬сутнє всюди і у всьому. Це - загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, - це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Людині важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а з певного часу його сутність розкрита для людей мислителями, вони му¬сять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави. У політичному сенсі дао є вищим законом управління державою. Воно є і найви¬щим моральним законом, основою моральності людини.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, що виявляються через доброчесність. Там, де вона є, діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злит¬тя її з природою. Все ненормальне, що виявляється в при¬роді (посуха, повені, непогода тощо), є наслідком порушення її гармонії. Несправедливість, суспільний розлад - теж по¬рушення гармонії, але в суспільстві. Усунути їх можна тіль¬ки внаслідок дії дао. Втручання людини у світову гармо¬нію неприпустиме. Вона повинна дотримуватися принци¬пу «недіяння». Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину владі стихійного розвит¬ку подій. Людина, яка спромоглася з'єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське вчення про безсмертя.Даосизм тривалий час фігурував лише як філософсь¬ка концепція. Ідея дао більш-менш точно відображала все-загальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову ре¬чей. Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.