Свобода совісті як елемент демократичних свобод

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Та із нього, сердешного,

Кров, як воду точить!...А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: “Нехай, - каже, -

Може так і треба”

Так і треба! Бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте? –

Немає! Немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усе на сім світі –

І царята, і старчата –

Адамові діти.

В своїх антиконституційних діях вище чиновництво посилається на начебто традиції українського народу, та звичаї в цивілізованих країнах Заходу. Але український народ не настільки дурний, щоб виплекати собі такі бузувірські традиції. А у сучасних цивілізованих країн наша влада нічому не хоче вчитися. А якби хотіла, то могла б навчитися тому, з якою наполегливістю цивілізовані країні - навіть ті, в конституціях яких значиться запис про релігію державну чи про релігію традиційну, - дбають про свободу совісті своїх громадян. Не будемо зараз говорити про Францію, Англію, Німеччину, Бельгію, Австрію, скандинавські країни чи Італію, де віруючі зараз складають від 15 до 45 процентів дорослого населення. В Україні, згідно разноманітним соціологічним дослідженням, віруючі складають всього 15-30% кількості дорослого населення. Візьмемо Сполучені Штати Америки, де віруючими вважають себе від 60 до 85 процентів громадян країни.

Один з найбільш впливових й авторитетних членів Верховного Суду США Гарри Эндрю БЛЭКМАН (Harry Andrew Blackmun: 1908-1999) говорив:

“Співробітництво держави і церкви в будь-яких сферах державного життя загрожує правам і свободам громадян навіть у тому випадку, коли і церква, і держава співробітничають не за примусом, а добровільно… Якщо держава в тому чи іншому випадку обрала для вшанування якусь конкретну релігію чи віросповідання, то це автоматично веде до дискредитації тих громадян країни, хто до цієї, вшанованої державними владами, релігії чи віросповідання не належать. В такому випадку держава ніяким чином не переконає своїх громадян в їх рівності перед законом і державою, якщо вона, держава, самим фактом публічного вшанування надає одній релігії чи віросповіданню перевагу над іншими релігіями чи віросповіданнями.” (З промови в 1992 році на судовому процесі: “Лі проти Вейсмана”)Відомо, що 39-ий президент США Джимми Картер був глибоко віруючою людиною. Після закінчення свого президентського строку (1977-1981) Джимми Картер повністю присвятив своє життя пропаганді баптизму. Але за весь час свого президентства він жодного разу публічно не продемонстрував своїх віросповідних симпатій чи антипатій. Він говорив: “Я сповідував принцип відокремлення церкви від держави і ніяким чином не використовував повноважень президента, щоб якимось чином порушити цей принцип… Держава мусить стояти поза спробами здійснити свій бізнес на молитвах.”