Свобода совісті як елемент демократичних свобод

15 серпня 2000 року Президент Кучма Л.Д. офіційно звернувся до Архієрейського собору Російської православної церкви з вимогою про надання православ’ю в Україні стутусу автокефальної (самостійної) патріархії. А що? Тут ми маємо справу з тим же прямим, як дишло, далекосяжнім задумом: залучити цих “зненавистних москалів” до справи створення спочатку єдиного православ’я в Україні, а потім – державного православ’я на взірець Священного Синоду, а потім – чим чорт не жартує! – наступного разу збагатити сценарій посвяти в президенти ритуалом посвяти на царство і таким чином запровадити у себе “нєзалєжную” спадкоємну монархію... Кожний свідомий український націонал-патріот своєю думкою багатіє!

Ніякими розумними, правовими чи релігійними міркуваннями не можна виправдати витрату державних коштів на підтримку діяльності релігійних організацій, на побудову за державних кошт храмів. Кожна релігія має в самій собі достатні резерви, щоб за рахунок своїх віруючих утримувати саму себе, а то й займатися благодіяльність серед знедолених верств населення. А якщо вона не може утримувати саме себе, то лише в тому випадку, коли вона не потрібна віруючим.На найвищому рівні запопадливість перед деякими релігійними організаціями виправдовується тим, що в роки Радянської влади церкву, мовляв, ображали, майно в неї забрали, служителів культу переслідували тощо. Не слід приходити в благочестивий захват від поривань державних структур, бо тут ми маємо справу саме з тими благими намірами, якими стелиться дорога в пекло. Адже сучасні можновладці при цьому мають на меті не розрахуватися з громадянами за гріхи колишньої, радянської, влади, а як мога яскравіше і огидніше продемонструвати свою ненависть до недавнього славного минулого нашого народу. З цією метою сучасна влада “розраховується” зі своїми громадянами за 1933 рік тим, що ставить пам’ятки та урочисто, як велике свято, відзначає Голодомор в Україні; нещадно зруйнувала кращу в світі систему медичного обслуговування і повертає своїх громадян до лікування мощами Пантелеймона, чудтотворними та міроточивими черепами святих, народними цілителями, білими відьмами та знахарями; дискредитувала всі напрямки освітньої і культурної роботи, витіснила з країни виплеканий радянською владою багатотисячний загін вищого світового рівня вчених і спрямовує підростаюче покоління на одержання освіти в дусі дореволюційного трирічного навчання в церковно-приходських школах; колишніх національних бандитів років Радянської влади підвела в ранг національних героїв самостійної України….

Слід також сказати, що успішна розбудова зусиллями держави і на державний кошт релігійного життя в нашій країні органічно пов’язується з занепадом життя духовного. Так, на одну побудовану чи заново відкриту церкву в Україні припадає закриття двох шкіл, чотирьох бібліотек, п’яти клубів, одного театру, палацу культури чи кінотеатру. До того ж, участь держави в будівництві храмів можна було б вважати благородною справою, якби вона, сучасна держава, вчасно і повністю розраховувалася перед своїми громадянами за свої власні борги: виплатила їм заробітну платню і пенсії, повернула б вкрадені якраз нею заощадження наших тружеників; забезпечила б їм за рахунок держави безоплатне навчання, лікування: надала всім роботу, як то по кожному пункту вимагає Конституція сучасної України. А сховати за будівництвом храмів своє вороже до простого народу обличчя, - це вже давно відоме лицемірство паразитарного чиновництва. Саме про нього писав наш великий Кобзар – Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО в поемі “Сон”:

… А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки. –

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той щедрий та розкішний

Все храми мурує;