Церковне життя

єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призна-

чення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало праг-

нення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що

значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ.

Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Ради-

кальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про

її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили

УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того,

запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сути-

чок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала еконо-

мічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспіш-

не й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідаль-

ні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися

ще й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випли-вати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйоз-

ною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духо-

венство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українсько-

го населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості право-

славних на Україні.

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні

несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї

принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських

церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її україн-

ську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під

назвою «Активістська Христова церква» - фракцію, що відкололася від патріаршої

церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опі-