Церковне життя

вали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до ук-

раїнізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили

патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлучен-

ням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ра-

ди поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох свя-

щеників і мирян від переходу на бік автокефалістів.

Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 де-

ле^атів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи кано-

нами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика

Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох

єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Ра-

да підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну право-

славну церкву (УАПЦ).

Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько

1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та міль-

йони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Шта-

тах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю

консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема,

користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'ян-

ської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні

ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те,

що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська

церкви зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула

авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді