Церковне життя

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після то-

го як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського

патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифі-

кацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого

духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соці-

альна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому

неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та анти-

українських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неод-

мінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також

зборах солдатів і селян у 1917-1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з

Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця

ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції.

Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте

Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу.

Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший,

як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у

справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Ско-

ропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскіль-

ки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних резуль-

татів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву

досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним су-

противником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Ти-

хоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підри-