ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ РЕЛІГІї

Важливий етап у розвитку вільнодумства в Китаї пов'язаний з іменем Ван-Чуна (І ст. до н. е.). ..Головним його твором є "Критичні міркування". В ньому Ван-Чун заперечував принципову відмінність між органічною і неорганічною частинами світу, між людиною і твариною.

Сумнів щодо релігії в країнах Стародавнього Схо¬ду мав обмежений, поверховий характер, він торкався лише окремих сторін релігійного світорозуміння. .Світоглядна непослідовність, фрагментарність, відсутність стрункого вчення про релігію не применшує значення антирелігійного скептицизму далекої давнини — без нього не було б матеріалізму Демокріта,

Епікура, Лукреція, які узагальнили досвід полеміки античної культури з релігією, навіть якщо ця по¬леміка виявлялася у скепсисі по відношенню лише до деяких положень релігії.Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Саме тут VI ст. до н. е. в результаті Перемоги рабовласницької демократії і, перетворення раба на головну продуктивну силу склалися сприятливі умови для бурхливого розвитку науки, філософії, літератури й інших видів мистецтва. Вільні гро¬мадяни Афін, Корінфа, Мідета, Ефеса та інших великих грецьких міст, не зайняті тяжкою фізичною «роботою, мали можливість займатися розумовою працею.

Вже у VI ст. до н. е. представники так званої мілетської школи Фалес, Анаксімандр, Анаксімен розглядали світ як саму по собі зрозумілу єдність різноманітних явищ природи і вбачали її в існу¬ванні певної матеріальної першопричини всього іс¬нуючого.

Погляди мілетської школи знайшли свій по¬дальший розвиток у вченні батька діалектики Геракліта (бл. 540—480), який, стверджуючи ідеї вічності й несотворимості світу, зазначав: "Світ, єдиний з усьо¬го, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і за¬кономірно згасає".

Одночасно з Гераклітом у стародавній Греції жив поет і філософ Ксенофан (бл. 565—473), який висло¬вив думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою. "Якби бики і леви мали руки, щоб, подібно людям, створювати твори мистецтва, то вони також стали б зображати богів і надавати їм таких форм ті¬ла, які мають самі".

З появою Демокріта (460—370) і його школи починається новий етап розвитку вільнодумства. Демокріт — перший енциклопедичний розум старо¬давнього світу. На відміну від мислителів мілетської школи, які шукали першооснову світу в якомусь конкретному началі (воді, повітрі, вогні), вчення Де¬мокріта являло собою сформований матеріалістичний світогляд. Виходячи з визнання вічності і незнищимості матеріального світу як аксіоми, що не по¬требує доведення, Демокріт приходить до висновку про існування первинних "цеглинок" — атомів. Нескінченна кількість рухомих атомів і порожнеча, де відбувається цей рух, є, на його думку, природною об'єктивною реальністю. Атоми неподільні, без'якісні, але відрізняються один від одного за формою, розміром і вагою. Всі речі, в тому числі й душа, ство¬рені з комбінацій атомів, розпад яких означає смерть. Полемізуючи з релігійним вченням про доцільність у природі, Демокріт протиставляє йому ідею причин¬ності й закономірності.

Демокріт висловив також думку про походження живого з неживого, про різноманітність світів. Він перший дійшов висновку, що релігія виникла з не-1 знання природи, що саме "страх створив богів". Атомістична теорія Демокріта, яка не лишала місця для дії надприродних сил, справила великий вплив на по-1 дальший розвиток вільнодумства аж до його радикального, марксистсько-ленінського варіанту — атеїзму. 1 До видатних вільнодумців минулого належить також Епікур (бл. 341-270), який гостро критикував г античну релігію і вважав обов'язком філософів звільнити людство від страхів і забобонів, які є результатом віри у надприродне.

Епікур виступав проти релігійного подвоєння світу. Він вчив, що у Всесвіті існують тільки порожнеча і атоми, з комбінацій яких утворюється реальний світ. В цьому процесі не потрібна участь богів.

Епікур також виступав проти ідеалістичного твердження щодо існування безсмертної душі.

У своїх висловлюваннях Епікур не заперечував існування богів, щоб не бути обвинуваченим у зневазі до них. Але він так характеризував богів і їх роль у житті людства, що мимоволі напрошувався висновок про заперечення релігії. "Ми повинні визнати, — Говорив Епікур, — що бог бажає усунути зло з цього світу і не може, або може і не хоче, або, нарешті, і може, і хоче. Якщо він хоче і не може, то він не всемогутній, але це безсилля, яке противно природі І бога. Якщо він може і не хоче, то це свідчення злої " волі, що не менш противно природі бога. Якщо він хоче і може, що є єдиним з припущень, яке може бути застосоване до бога, то чому ж в такому разі на землі існує зло?"