Релігія Стародавньої Індії
Говорячи про роль греко-католицької церкви у просвіті, духовному збагаченні народу Галичини, на¬гадаємо, що у її лоні зародилася славна "Руська трій¬ця" на чолі з відомим священиком, поетом і великим патріотом М. Шашкевичем (1811—1843 рр.).
Важко переоцінити внесок священика греко-като¬лицької церкви В. Герасимовича (1870—1940 рр.) у розвиток української культури поневоленої Галичини, який був ще й письменником, драматургом, етногра¬фом, перекладачем. В. Герасимович збирав народні пісні, вивчав звичаї. Його драма "Мамона" протягом тривалого часу не сходила зі сцени театрів Галичини і за кордоном. З-під його пера вийшло близько ЗО ху¬дожніх творів та наукових досліджень. Діяльність В. Герасимовича високо цінували І. Франко (1856— 1916 рр.), М. Грушевський (1866-1934 рр.), А. Шептиць-кий (1900—1944 рр.).
Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час "весни народів" 1848 р. Саме духовенст¬во створило Головну Руську Раду, яку очолив єпис¬коп, професор Львівського університету (пізніше мит¬рополит) Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Ру¬ська Рада видавала власний друкований україномов¬ний орган "Зоря Галицька". До створеної Головної Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного, культур¬ного і соціального характеру: поділ Галичини на Схі¬дну (українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму; створення народних шкіл з українською мовою викладання; впровадження укра¬їнської мови в гімназіях Східної Галичини як окре¬мого предмета; доступ української мови до державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги, крім однієї — Галичина так і залишилася неподіленою. Найбільшим досягненням Головної Руської Ради є створення українських шкіл під наглядом консисторій у 12 округах Галичини.
Після 1848 р. посилився наступ польського шо¬вінізму. Він був настільки ефективним, що здобутки українського національного відродження, здавалося, зведуться на ніщо. Головним об'єктом репресій стала греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство "Просвіта", науково-літературне товариство 'Талицко-Русская Матица", товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це, породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об'єктом пересліду¬вань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський наступ не минув, і наприкінці ХІХ ст., за митрополита С. Сембратовича (1882—1898 рр.), церк¬ва переживає справжню кризу. Здолати цю кризу, ви¬вести церкву на рівень нових завдань, зробити її фак¬том уже не тільки національного відродження, а й національного державотворення, витворити з неї ціл¬ком національне, українське релігійне об'єднання су¬дилося митрополиту А. Шептицькому.
У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша тема. Ми ж торкнемо¬ся особистості відомого митрополита у її впливі на розвиток національної культури західної гілки на¬роду України.Уже сама його поява в лоні греко-католицької це¬ркви була сенсаційною, а жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар'єру, маєток — гнаній "хлопській церкві"). Особливо вражаючим було не стільки те, що з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він став україн¬цем. Це стало важливим фактором піднесення націо¬нальної свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького була скерована на підне¬сення моралі й духовності народу до того рівня, на яко¬му з'являється свідома і масова готовність до практи¬чної роботи у справі національного державного буді¬вництва. А. Шептицький займався широкою меце¬натською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні та просвітні товари¬ства, газети, часописи, масові заходи з обов'язковим поєднанням двох початків — національного й ре¬лігійного. Ось тільки деякі з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів "Місіонер", "Наш приятель", духовної семінарії у Станіславі (сучас. Івано-Франківськ), першої української дівочої гім¬назії василіанок; віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну "лічницю" безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.
Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів греко-католицької церкви є свідченням по¬движницької ролі УГКЦ у житті українського народу Галичини. Це були не винятки, а принцип в діяльно¬сті УГКЦ. Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ була насильницьким шля¬хом об'єднана з Руською православною церквою. Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католицьких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані орга¬нами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце про¬живання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кор¬доном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі¬ністративний центр і свої громади переважно в захід¬них областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 4 семінарії.
Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві — протестантизмом. Про¬тестантські течії (баптизм, адвентизм, п'ятидесят¬ники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні, західного походження. Так, баптизм зане¬сено німецькими колоністами, які оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з українців баптистську віру прийняв І.Онищенко, охрестившись вдруге. Цей рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в Україні (адвентисти, п'ятидесятники та ін. з'явилися піз¬ніше).