Механізм індивідуалізації психічного. Компенсаційна форма катарсису. А.Адлер (1870 — 1937)
4. Мета стає кінцевою причиною, ультимативно незалелаюю пе¬ремінною. Позаяк мета передбачає ключ до розуміння індивідуальної пси¬хології, вона є робочою гіпотезою психолога.5. Усі психічні процеси формують самостійну організацію в плані мети. як це трапляється у драмі, яку будують так, що з самого її початку перед¬бачається певний фінал. Ця структура самостійної особистості являє собою те, що Адлер назвав стилем життя. Останній міцно вкорінюється ще з ранніх років. Із цього часу поведінка як суперечливе в собі явище є лише адаптацією різних засобів досягнення однієї і тієї ж мети.
6. Усі так звані психологічні категорії — різні потяги або протилежність між свідомим і несвідомим — є лише аспектами єдиної релятивної системи і не становлять дискретних сутностей і якостей.
7. Усі об'єктивні детермінанти, такі як біологічні фактори та минула історія поведінки індивіда, набувають відношення до цільової ідеї. Проте ці детермінанти не діють як прямі причини, а виступають лише як можли¬вості. Індивід використовує всі об'єктивні фактори у відповідності до свого стилю життя. Значення та ефективність цих факторів знаходять своє здійснення тільки у внутрішньому, або психологічному, метаболізмі.
8. Уявлення індивіда про самого себе та про світ, "апперцептивна схема" індивіда, його інтерпретації — все це як аспекти стилю життя впли¬ває на кожний психологічний процес.
9. Індивідуальна психологія досліджує індивіда як заглибленого в соціальність. Адлер з самого початку відмовився вивчати ізольоване людське буття. Але це було по суті лише декларацією. Будь-які форми соціальної активності людини зводяться ним до психології індивідуальної.
10. Всі важливі життєві проблеми, в тому числі задоволення потягів, ви¬являються соціальними проблемами, а всі цінності — соціальними цінностями.
11. Соціалізація індивіда не може бути досягнута ціною репресії, а до¬сягається за посередництва природженої людської здатності, яка. проте, має бути розвинута. Цю здатність Адлер назвав соціальним відчуттям, або соціальним інтересом. Оскільки індивід включається в соціальну ситу¬ацію, соціальний інтерес стає вирішальним у його пристосуванні до неї.
12. Невдале пристосування характеризується зростанням почуття не¬повноцінності, занепадом соціального інтересу і перебільшеною коопера¬тивною метою особистісної переваги. Згідно з цим проблеми вирішуються за участю самоцентрованого "особистісного смислу", а не як об'єктивно виражене завдання "здорового глузду". У невротика це призводить до досвід}' невдач, тощ що він сприймає соціальну повноцінність своїх дій як свій ультимативний критерій. Психотик діє навпаки, хоч об'єктивно це при¬зводить також до невдач з точки зору здорового глузду, тому що він не сприймає ультимативний критерій соціальної повноцінності.
Порівняно із З.Фрейдом це дійсно був поворот у напрямку психології особистості. В темряві несвідомого всі люди для Фрейда були трагічно сіри¬ми. Його непокоїла доля людства в цілому, проте він у лісі не бачив дерев.
Індивідуальна психологія Адлера кваліфікується насамперед як психо¬логія глибин (або глибинна психологія). Це означає, що та частина ди¬намічної психології, яка не зупиняється на поверхні реакцій та визнає несвідомий характер мотивації, в адлерівській психології посідає важливе місце. Для Адлера несвідоме не було ізольованою категорією. Воно тлума¬чилось як частина потягів суб'єкта, яку той не усвідомлює.
Щоправда, глибинну психологію в її основоположній спрямованості та цілях було сформульовано самим З.Фрейдом, який навіть дав ім'я та метод цій теорії, а саме — психоаналіз. З.Фрейд, А.Адлер та К.Г.Юнг нерідко розглядаються як перший тріумвірат у цій новій галузі дослідження. Адлер та Юнг спочатку співробітничали з Фрейдом, але згодом відокремились від нього. Важко встановити залежність Адлера від Юнга. Проте глибокий вплив Фрейда можна знайти майже в усіх працях Адлера, які. проте, для свідомості останнього розвивались як антитеза фрейдівським.
До якогось часу здавалося, ніби схожість між Фрейдом і Адлером була більшою, ніж їхні відмінності. Обидва використовували подібні методи, описували і тлумачили перевалено ті ж самі феномени і навіть використову¬вали аналогічні терміни (навіть за істотної різниці між фрейдівським лібідо та адлерівським потягом до переваги). Згодом з'ясувалося, що відмінності були досить фундаментальними і заходили так далеко, як це тільки можливо в даній галузі досліджень. Зміна одного елемента призвела до симптома¬тичної зміни як всієї теорії, так і її частин.