Становлення психіки в процесі антропогенезу

Вищій та найвищій ста¬діям перцептивної психіки відповідає найскладніша в тваринному світі нервова система-трубчаста: в усіх хребетних є головний і спинний мозок, а у ссавців, до того ж, з'являються великі півкулі, оточені корою. Мозкові людини він поступається лише будовою кори та фактичною відсутністю лобових часток.

Одночасно з розвитком нервової системи розвиваються й удосконалюються органи чуттів тварин. Відповідно до розвитку нервової системи і рецепторів ускладнюються і форми психічного відображення. У тварин виникають нові й удосконалюються, що з'явилися на більш низькій ступіні еволюції психічні функції (відчуття, сприйняття, пам'ять і, нарешті, мислення). Чим складніша нервова система, тим досконаліша психіка. Особливе значення в еволюції хребетних здобуває розвиток головного мозку. У головному мозку утворяться локалізовані центри, які представляють різні функції. Ці центри взаємопов’язуються через спеціальні нервові утворення - асоціаційні зони. Чим вище організована тварина, тим досконаліші ці зони. Тварини, що володіють центральною нервовою системою, найбільш адекватно відбивають вплив середовища. Поведінка тварин набуває особливої пластичності, характеризується швидкою перебудовою навичок, і, що важливо, їх перенесенням у нові умови життя.

Отже, еволюція психіки виражається в ускладненні форм функції рецепторів, а також сигнальної діяльності. Прогресивний розвиток будови тіла, нервової системи й органів чуттів завдяки кількісній і якісній зміні форм відображення викликає появу усе більш складних і багатобічних зв'язків живих організмів із середовищем.Таким чином, організм, піднімаючись зі щабля на щабель у процесі еволюції, отримує досконалішу нервову систему, а отже, можливість досягти більш високої стадії психічного розвитку. Психіка відіграє дедалі помітнішу роль у регуляції пристосувальної активності організму. При цьому її вища стадія — це повніше, ніж на попередній, відображення твариною середо¬вища, що розкривається перед нею дедалі істотнішими властивостями. Вона включає в себе попередню, що зумовлює складність будови психіки. Етапи розвитку психіки тварин, у свою чергу, стають еволюційним підґрунтям психіки людини. Тут аналогом елементарної сенсорної психіки є відчут¬тя, перцептивної — сприймання, а її найвищого рівня — мислення.

Розвиток психіки ґрунтується на процесах діяльності, що обслуговують організм як біологічний рівень життя. Ускладнення цих процесів зумовлює появу специфічно людського етапу розвитку пси¬хіки — первісної свідомості. Будучи продуктом еволюції, психіка дедалі виразніше виявляє себе її чинником.

Розвиток вищих психічних функцій у людини

Подальший розвиток психіки на рівні людини відповідно до матеріалістичної точки зору йде в основному за рахунок пам'яті мови, мислення і свідомості завдяки ускладненню діяльності, удосконалюванню знарядь праці, що виступають як засобу дослідження навколишнього світу, винаходу і широкому використанню знакових систем. У людини поряд з нижчими рівнями організації психічних процесів, що їй дані від природи, виникають і вищі. Прискореному психічному розвитку людей сприяли три основні досягнення людства: винахід знарядь праці, виробництво предметів матеріальної і духовної культури і виникнення мови і мовлення. За допомогою знарядь праці людина одержала можливість впливати на природу і глибше її пізнавати. Перші такі знаряддя — сокира, ніж, молоток — одночасно служилий тій й іншій меті. Людина виготовляла предмети домашнього побуту і вивчала властивості світу, не дані безпосередньо органам чуттів. Удосконалювання знарядь і виконуваних з їхньою допомогою трудових операцій вело, у свою чергу, до перетворення і поліпшення функцій руки.

Перехід від тварини до людини сучасної фізичної і психічної організації тривав півтора—два мільйони років. Порівняно з цим сучасна культура — наша цивілізація існує незначний проміжок часу.

За сучасними даними, перехідною формою від тварини до людини був австралопітек— прямохідна всеїдна істота, яка жила на півдні Африки угрупованнями від трьох з половиною до двох з половиною мільйонів років тому. На відміну від тварин, він міг надавати предметам природи, переважно камінню та кісткам, форми, придатної для використання їх як примітивних знарядь Цю лінію розвитку продовжила ціла гілка істот, серед яких особливе місце посідає неандерталець. Цей тип первісної людини змінив пітекантропа. Він жив близько 100 тисяч років тому в умовах польодовикових тундр півдня Європи. Неандертальці заселяли печери, полювали, використовували вогонь, мали розвинену систему комунікацій і складний тип взаємин в угрупованнях. Згодом, близько 40 тисяч років тому, неандертальців витіснила людина майже сучасної зовнішньої ор¬ганізації — кроманьйонець (від назви грота Cro-Magnon у Франції)

Із появою неандертальців розпочався антропогенез — тривалий істо¬ричний процес переходу від первісної (доісторичної) людини до людини сучасної — суб'єкта суспільно-історичної діяльності. Відтоді безпо¬середні стосунки живої істоти з природою дедалі більше поступаються опосередкованим, таким, що здійснюються за допомогою знарядь — за¬собів впливу на природу. Виготовлення, вдосконалення, збереження і передача цих знарядь наступним поколінням означає появу специфічно людської діяльності — праці. В процесі праці об'єкти природи за допомо¬гою цих знарядь перетворюються на предмети, що задовольнять потреби людини. Праця змінює первісну людину, вона переходить до прямоходіння, вдосконалюється її робочий орган — рука, ускладнюється. Так, об'єм головного мозку у неандертальця порівняно з австралопіте¬ком збільшується у два з половиною рази. Праця поступово набирає вигляду процесу, що сам рухається: нові продукти праці породжують нові потре¬би, а ті, в свою чергу, — нові види діяльності. Праця стає способом життя, причому якщо спочатку людина працює, щоб жити, то потім живе, щоб працювати .Під впливом праці закріплювалися нові функції руки: рука здобувала найбільшу спритність рухів, у зв'язку з поступово удосконалювалося анатомічною будовою мінялося співвідношення плеча і передпліччя, збільшувалася рухливість у всіх суглобах, особливо кисті руки. Однак рука розвивалася не тільки як хапальне знаряддя, але і як орган пізнання об'єктивної дійсності. Трудова діяльність привела до того, що рука, яка активно рухалася, поступово перетворювалася в спеціалізований орган активного дотику. Дотик — специфічно людське; властивість позначення світу. Кисть руки є «тонкий орган дотику, — писав И. М. Сєченов, — і сидить цей орган на руці, як на стрижні, здатному не тільки коротшати, подовжуватися і переміщатися у всіляких напрямках, але і почувати певним чином кожне таке переміщення»2. Рука є органом дотику не тільки тому, що чутливість до дотику і тиску на долоню і кінчики пальців набагато більше, ніж на інших ділянках тіла (наприклад, на спині, плечі, гомілці), але і тому, що, будучи органом, який сформувався