Шляхи розвязання політичних конфліктів

Шляхи розвязання політичних конфліктів

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга - це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними - як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управлін¬ня, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію - самостійну галузь знань на перехресті соціології, пол¬ітології, політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйо¬зні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, сус¬пільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт¬кнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою ста¬дією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, влас¬тиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, прита¬манні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі¬шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна по¬милка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількіс¬тю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику ста¬рих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з'ясуванні суті соці¬ально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення кон¬фліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у роз¬роблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різно¬манітності підходів характерним для них є розуміння політич¬ного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер¬ковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан сус¬пільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недо¬віру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлік¬ту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулю¬вавши дві системи постулатів - Т. Парсонса і власну - та зіставивши їх.

Т. Парсонс:

кожне суспільство - відносно стійка й ста¬більна культура;

кожне суспільство - добре інтегрована структура;

кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

функці¬онування соціальної структури спирається на ціннісний кон¬сенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтег¬рацію.

Р. Дарендорф: