МЕНТАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ
Переважна більшість український дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв'язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, В.Липинський вважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля [14].
Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях, і водночас до анархізму. Так, М.Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д.Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномена, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства». І.Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чинник українського характеру. «Українська людина пограниччя був козак, що в XVI - XVII століттях став репрезентативним типом свого народу» [15].
На думку сучасного дослідника С.Грабовського, тлумачення пограниччя лише на межі хліборобської і кочової цивілізації хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу - християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з ХУІІІ ст.) виступила місцем перетину традицій, з одного боку європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богдана Хмельницького) і, з іншого боку, євразійсько-російської цивілізації, в якій чільна роль належала селам і панським маєткам. Цей ряд можна продовжити аж до ХХ ст., коли в 30-і роки Східна Україна виступала пограниччям «диктатури пролетаріату», а Західна - «європейської демократії», та і нині йдеться про роль української держави як «моста» між геополітичними і соціокультурними материками [16].Чисельні історичні факти підтверджують анархічний індивідуалізм українців, відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності. В умовах України державність тривалий час була чужорідною - турецькою, польською, російською - нав'язаним інститутом гноблення, який до того ж обмежував індивідуальну свободу і господарську ініціативу. І тому, природно, подібний досвід викликав у суспільній психології і свідомості реакцію відторгнення, неприйняття державності. Перевага практично-соціальних інстинктів над політичними виражається в устремлінні українського народу впродовж всього історичного розвитку до соціального порядку на рівні компактних спільнот - родини, братства, громади, які поєднані почуттям. Спільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому значно слабшим є розуміння необхідності єдності великих спільнот, яке вимагає певного абстрагованого розуміння. Все ж під впливом ідеалістичного начала українським народом шанується традиція як сума витворених століттями ідеалів. Традиція виконує дисциплінуючу функцію, особливо важливу при анархічності вдачі. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.
У певній мірі саме ці особливості українського менталітету в свій час сприяли популярності більшовицьких лозунгів. Вихованому на ідеях козацького демократизму і соціалістично забарвленого народництва, пересічному українцеві імпонували гасла із закликами до всевладдя рад, зображення верхніх прошарків суспільства у вигляді «паразитів», проголошення боротьби з бюрократизмом і багато іншого в більшовицькій риториці. І сьогодні, коли, здається, соціалістична ідея, дискредитована її викривленим втіленням в СРСР, повинна була б померти, вона виявляється живучою саме завдяки ментальним рисам українського народу, на тлі масового зубожіння в умовах сучасного реформування.
Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України проявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства.
В той же час стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці.
Ще одна риса українського характеру - терплячість, має теж два протилежні аспекти. Вона і позитивна, бо необхідно, щоб влада змогла в спокійній обстановці приймати зважені, оптимальні рішення, втілювати їх у життя на певному етапі розвитку держави, коли об'єктивно виникають складні економічні та політичні умови, створюється кризова ситуація.