МЕНТАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ
2. Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.
3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.
4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [7]. Уявлення про успіх, благо, про можливості людської особистості в українській думці не розвинуті, примітивні, якоюсь мірою інфантильні. «Українці - природні буддисти. Вони... знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії. Стороння спостережливість та індиферентність - це реакція безсильної перед світом і перед собою людини», зазначає М.Розумний [8]. Однак, незважаючи на нерозвиненість уявлень про особистість, конфлікт особистого і суспільного вирішувався українцем завжди на користь особистого. Несформованість свого «ми», своєї соціокультурної аури призводить до історичних колізій, перегинів, різко полярних суджень про історію, про людство, про державність. Тут, з одного боку, мова може йти про політичні складові менталітету, а з другого - про вплив ментальності на політичну свідомість суспільства.
Висновки про інтровертивність вдачі українців грунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства - Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка. З інтровертивністю пов'язується і український егоцентризм, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним» і спричинив вже не одну історичну катастрофу України. Прагнення до самовираження не знає меж: «Духовна істота в мені - це Богові рівна істота, в ній цілий світ і Бог», - писав Г.С.Сковорода.
Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і убереження себе від впливу інших людей і від соціуму. Саме цим можна пояснити парадоксальність сьогоднішньої ситуації, коли в нації індивідуалістів катастрофічно не вистачає соціально-активних людей [9].
Водночас ряд дослідників відзначають і контрастні якості інтровертизму та емоційності українського менталітету. За великого егоцентризму («моя хата скраю»), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму; при розвиненому братолюбстві, всепрощенні, що ослаблює агресивність, войовничість, українець здатен до помсти, бунту проти несправедливості, що посилюється тенденцією до анархізму; український інтровертизм не є замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика чуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не терпить самотності і спрямовує самовияв на якийсь зовнішній об'єкт [10]. Емоційність, домінування емоційно-чуттєвого переживання над холодною розсудливістю чітко виявляється і в політичній сфері. Для української політики і минулого, і сучасного характерним є багатоманітність глобальних «прожектів» різної спрямованості, що мають за мету перетворення дійсності в цілому, або ж її окремих сфер. Але з питанням переведення політичних планів, цілей на практичні рейки, прогнозуванням наслідків тих рішень, що приймаються в українській політиці, завжди були проблеми. А це і є свідченням її недостатньої раціональності.
Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також визнанню авторитетів. Українці визнають авторитет скоріше під впливом настрою, раптового захоплення, ніж в результаті холодного аналізу заслуг людини. Ці риси українського електорату відмітив і директор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д.Алексєєв: «Українець не любить почуватись у програші, тому голосувати за того, хто явно не виграє, він не буде. Це дуже відрізняє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити «назло» [11].
Утім, є й інший погляд на вищезазначені якості українського менталітету. Український дослідник Є.Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і певною мірою захисними (від раціоналістичного руйнування душі) рисами української вдачі, прикметою «нашої національної вищості». «Без сумніву, ми повинні зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на грунті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого інтелекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистости. Мусимо йти до цього шляхом повільного виховання, але в усякому разі не відкиданням нашої емоційности, не висушуванням нашого серця, не нищенням нашої людяности - теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя» [12].Можливо таке переосмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в національно-політичній свідомості, який значною мірою грунтується на пріоритеті раціонального над ірраціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманентного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і проявляє себе як на рівні політичної еліти (постійне порівняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших політичних рішень з відповідними у «старшого брата»), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських політичних сценаріїв в політичному житті України; в переконаннях частини українського соціуму у неможливості побудови незалежної української держави, аж до прагнення повернути СРСР). На позитивні впливи інтровертизму українського народу вказує і Д.Алексєєв, змальовуючи психосоціальний портрет середньостатистичного українця напередодні президентських виборів 1999 року: «Свідомість українця двоїста... Здавалося б ці суперечності призведуть до соціальної шизофренії, але це не так. На відміну від росіян, орієнтованих на екстравертність, українців відрізняє здорова інтровертність. Це одна з яскравих рис українців як виборців» [13].