ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ
\
істини соціального життя, суспільно-політичних реалій.
XX століття характеризують передумови постійної загрози цивілізаційних конфліктів, що виливаються у світові війни. Детонаторами таких конфліктів є класові, расові ідеї, теорії цивілізаційної несумісності. Вони виступають як наукові постулати, що створює видимість природного зародження нетерпимості на сучасному науковому грунті. Відмова від універсальних принципів рівності, людяності, толерантності утвердила на історичній арені ультраправі течії. Створення Організації Об'єднаних Націй одразу після війни стало протидією цій загрозі. ООН започатковано міжнародний юридичний захист прав людини, хоча вже у минулому столітті Женевська Конвенція 1894 р. вимагала мінімальної поваги до солдатів та визнання нейтральності медичного персоналу.
На підставі Хартії ООН (1945 р.) почалося юридичне закріплення визнаних у світі прав людини. У 1948 р. прийнято універсальну декларацію ООН, відповідно до якої готувалися угоди про громадянські, політичні, а також економічні, соціальні та культурні права, підтримані більшістю держав. У такий спосіб ООН та її структури формували критерії поведінки держави відносно конкретної особи. У цьому контексті проблема толерантності набуває нового смислу. Держави, котрі не виявляють терпимості до відмінностей поглядів та форм поведінки, що відповідають принципам міжнародних актів прав людини, ризикують опинитися у становищі духовного остракізму. А це, у свою чергу, підштовхує їх шукати спільну формулу толерантності.Забуте нині "нове мислення" кінця 80-х років було практичним виявом і результатом поширення розуміння толерантності в умовах засилля тотальної нетолерантності. Разом із різкою зміною політичної ситуації у світі, відпала потреба й у м'яких перехідних формах від соціалізму до ринкової економіки. Універсальний принцип толерантності як терпимості до специфічних особливостей капіталізму і соціалізму перестав існувати. Змінюється і система людських відносин: висувається вимога "етнічної чистоти" нових держав, спалахують "гарячі точки", де застосовуються збройні сили, порушуються права людини. "Нове мислення" поступається місцем ліберальній демократії з притаманною їй місією вирішення світових конфліктів.
Загальний стан консенсусу нагадує перспективу безкласового суспільства, в основі якого закладено відсутність соціального антагонізму. В той же час перемога вільного ринку і ліберальної демократії ставлять під загрозу саму ідею свободи. Адже вільний індивід може обрати будь-який суспільний лад. Це відомий парадокс принципу свободи. Популярні у середовищі наукової інтелігенції принципи теорії Фукуями спростовуються сучасними дослідниками. Нестабільність політико-економічної ситуації майже в усіх колишніх республіках СРСР переконливо свідчить про те, що за певних обставин (відсутність досвіду управління, незрілість демократії, економічна криза) свобода легко набуває руйнівних форм.
Існує, однак, реальність, яка далеко не завжди корелюється з теоретичними конструкціями, а поняття консенсусу, толерантності, факторів внутрішньої та зовнішньої політики цілком відповідають своєму первинному змісту. Як конкретний приклад можна взяти дискусію навколо заборони смертної кари в Росії, Україні та інших державах колишнього Радянського Союзу. З одного боку, скасування смертної кари висувається як обов'язкова вимога, яка передує вступу до ЄС. З другого, - у різних країн і народів існує своє традиційне ставлення до цієї проблеми, що спирається на історію, релігію та інші чинники, на які ЄС не зважає. Але ЄС попереджає, що застосує серйозні санкції до тих держав, які цієї вимоги не дотримаються.
Членство будь-якої європейської держави в ЄС обов'язково впливає на економічну, екологічну, культурну чи іншу стабільність на континенті. У такий спосіб внутрішня проблема тієї чи іншої держави стає (незалежно від її бажання) фактором міжнародної політики. І вже зверху починає тиснути на
внутрішню політику, спричинюючи інколи й конфліктну ситуацію. Досвід США, де у багатьох штатах смертну кару застосовують не тільки широко, але й вигадливо, переконує, що проблема узаконення вищої міри покарання існує і є досить непростою. Цікаво, що вперше дискусію з цього питання розпочав старогрецький історик Фукідід, який жив дві тисячі років до нашої ери.
Якщо ознайомимося з політологічними, соціально-психологічними та етно-психологічними поглядами і теоріями з приводу існування сучасного світопорядку, то переконаємося, що вони поділяються на дрібніші одиниці, кожна з яких має своє самостійне життя і конкретний вплив у своєму середовищі.
Консенсус взаємодіє з толерантністю, толерантність - з нетерпимістю, або несвободою. Категорія несвободи стикається з біологізованими (соціал-дарвінізм) поняттями природної свободи і природного рабства, котрі притаманні багатьом народам, які, на думку авторів цих теорій, начебто не входять до кола світової етнічної еліти. Виникає міф''євроцентризму", який, у свою чергу, починає тиснути на "елітарні народи", "підтягуючи" їх до рівня західної цивілізації. Практичне втілення подібних поглядів спостерігаємо в культурі, освіті, духовних цінностях держав посткомуністичного простору .