Теоретичні засади місцевого амоврядування. Особливості фінансування місцевого самоврядування в Україні

Місцеве управління – здійснення державою управлінських функцій на місцевому рівні через свої представництва.

Розвиток теорії місцевого самоврядування

“Вся наука про самоврядування веде свій початок від спроби розв’язати проблему, чи має громада окрему, відмінну від держави владу; чи вона є незалежною від держави публічно-правовою корпорацією, а чи міцно включеною в державний організм і виконує тільки функції органу держави” .

Якщо продивитись історію людства, можна помітити, що місцеве управління і самоврядування в сучасному значенні з’явилося лише двісті років тому – після Великої французької революції, коли це питання стало активно обговорюватись і досліджуватися у всьому світі, передусім в Європі. Таким чином, вже на середину XIX століття в Європі існували три основні концепції місцевого управління і самоврядування – англійська, французька та прусська (німецька), які були найяскравішими прикладами трьох концепцій – природної, державницької та змішаної. Усі інші країни раніше чи пізніше застосували одну з вищенаведених концепцій та вдосконалили їх відповідно до місцевих умов. Отже, розглянемо історію розвитку сучасного місцевого управління і самоврядування на прикладі Франції.

Франція. За Людовіка XVI французькі територіальні громади вже не мали жодного з своїх давніх привілеїв (поліція, суд, військо) – запровадження королівських урядовців, що здійснювали всі владні повноваження на місцях перетворило їх на несамостійні державно-адміністративні округи. Тому вже у перший рік революції був прийнятий закон 14 грудня 1789 року , де влада місцевих громад визначалася як “четверта влада”(нарівні з законодавчою, виконавчою та судовою), що самостійно вирішувала власні справи (на основі свого природного права) та справи державної адміністрації (як державні територіальні округи), що були делеговані органам громад. У законі також зазначалося, що “великі комуни народу (держави – Т.Т.) зацікавлені в тому, щоб малі комуни, які творять їх складову частину, належно управлялись”. Зокрема, до безпосередньої компетенції громади відносились:

•управління громадським майном і доходами;

•встановлення та сплата локальних видатків, які мають бути покриті з громадського майна;•керівництво і виконання публічних робіт, які належать до обов’язків громади;

•керівництво громадськими закладами, що утримуються коштом громади, а також тими, що спеціально призначені для використання громадою;

•піклування про добру “поліцію” (чистоту, здоров’я, безпеку і спокій на вулицях, площах та в будинках);

до делегованих функцій відносились:

•розподіл безпосередніх податків поміж громадян, стягнення цих податків;

•внесення цих податків до окружних та департаментальних кас;

•безпосереднє керівництво публічними роботами громадян;

•безпосереднє управління публічними будинками, призначеними для загального вжитку;

•виключний нагляд і діяльність для збереження публічного майна;

•безпосередній нагляд за ремонтними і реконструкційними роботами щодо церков, парафіяльних та інших конфесійних будівель.

Ця діяльність була зазначена як така, що цікавить весь народ і уседержавну адміністрацію й тому в цих правах повністю підлягають державі.

У сфері формування органів самоврядування була встановлена виборність цих органів, розподіл на ухвалюючі (законодавчі) та виконавчі органи, на чолі громади стояв виборний мер – голова обох гілок влади, втім, разом з виконавчою підзвітний раді. Закон свідомо надав усім громадам – сільським і міським – однакової організації та однакового статусу з назвою “муніципалітет”.