Свобода як необхідна умова існування громади

Ханна Арендт віднайшла деякі найглибші суперечності у відмінностях, проведених між “внутрішньою” свободою і чимось на зразок зовнішньої “несвободи” або причинності, описаної І. Кантом і його послідовниками. Пошук свободи всередині, на думку Х. Арендт, заперечує поняття практики й громадського простору. Для цієї мислительки свобода дорівнює просторові, який надавав вільне місце для людської дії і взаємодії. Учена вважала, що свобода була головною причиною встановлення особами політичних зв’язків; це стало “смислом політики” і протилежним “внутрішній свободі”. Останню вона назвала внутрішнім простором, де люди можуть урятуватися від зовнішнього примусу й почувати себе вільними.

Усі ці напружені роздуми є вагомими доказами того, щоб представити у філософії та гуманітарних науках деяку трансформацію центральних вартостей, деяку перебудову громад на даному етапі. Повторно звертається увага на важливі аспекти “дружби”, які в арістотелівському якісно-моральному значенні є відносинами між тими, хто бажає друзям добра заради самих друзів (байдуже, наскільки відмінним це “добро” може бути від того, що вибирає й переслідує компаньйон) [4, с. 221]. До певної міри, це метод підтвердження q поваги свободи іншого вибирати між можливостями, оскільки він передбачає бажання заохотити здійснення цього вибору, njve що інший є другом.

Також говорять про “солідарність”. Дане поняття розглядається, як сенс, який людина надає своєму існуванню, опинившись у ширшому оточенні. Існує два методи досягнення цього. Перший – “за допомогою розповідей, історій власного вкладу до громади”. Другий – “за допомогою опису себе як такого, що перебуває в безпосередньому відношенні до нелюдської реальності”. У першому випадку Річард Горті розглядає приклад бажання солідарності, у другому – приклад бажання об’єктивності. “Поки особа прагне солідарності, він чи вона не запитують про відношення між практиками вибраної громади і чимось зовнішнім для громадян”. Горті асоціює поняття солідарності з прагматизмом, особливо, коли робиться припущення, що єдиною основою для почуття громади є “розділені надія і довіра, які створюються таким обміном”. Це усуває не тільки об’єктивізм, але й абсолютизм; це повертає нас до ідей співвіднесеності, спілкування й відкриття, які забезпечують контекст, у якому (відповідно протилежній точці зору, яка розглядається) не повинна переслідуватися свобода.

“Саме через проникнення людей в пам’ять та історію, через їхнє початкове почуття громади, свобода в освітньому процесі не може бути зрозуміла чи то як автономне досягнення, чи то як один з принципів, що лежать в основі нашого морального життя, уособлених у формах раціональних пристрастей”, – твердить Р. С. Пітерс.

Якщо ситуації є видимі, то вони можуть заохотити індивідів до інтерпретації. Лише тоді, коли уповноважені інтерпретувати ситуації переживають їх разом, вони стають спроможними до опосередкування зв’язку між об’єктивними світом та їхньою власною свідомістю, здатними розмістити себе так, щоб могла з’явитися свобода.

Виходячи з того, що особливості пов’язані з тим, що їх оточує, саме через те, що індивіди знову й знову формують відношення зі світом, для нас єдиним методом, щоб усвідомити цей факт, є призупинити виникаючу активність, щоб захистити її від впливу.Наголошуємо на тому, що свобода має творчий науковий характер. Займатися пошуковою роботою означає взяти ініціативу, відмовитися від статистичності та одномірності простого життя. Так, коли оповідач говорить, що він був поглинений буденністю, його пошук стосується, очевидно, такого іншого бачення, що відкриє те, чого він ніколи не помічав. Навіть, щоб усвідомити, що індивід може бути “спрямованим на що-небудь”, означає почати помічати недоліки у власному житті. А питання про те, що знаходиться по “сусідству” і яке воно має значення для особистості, залишається відкритим. Індивід може побажати “покрутитися навколо”, щоб звернули на нього увагу, бо він “уперше з’явився на відкритому повітрі”. Якщо це так, то він може отримати простір, який звільнить його від середовища буденності.

Питання щодо свободи чи, можливо, її відсутності в процесі отримання освіти, розуміються як прості обмеження й примуси, деколи навіть встановлені правила для гарантії порядку. Очевидна відсутність тривоги про те, яким чином особистість відчуває своє життя зумовленим, визначеним, навіть приреченим обставинами, що переважають.

Нашим спільним завданням є залучення щонайбільшої кількості молодих людей до прихильників мислення щодо поняття “свобода”. Закритість і нездатність назвати те, що знаходиться навколо нас, перешкоджають критичному аналізу й навчанню. Дьюї мав подібні думки, коли наголошував на небезпеках “повторення повної одноманітності”, “рутини і механічності”. Учений називав “наркотиком” у досвіді те, що викликає в людей заціпеніння й заважає їм розкритися зовнішньому світові, розпочати пошук. Для Дьюї досвід стає повністю свідомим лише тоді, коли значення, стримані від більш раннього досвіду, вступають у дію через вправлення здатності до багатої уяви.

Освіта для свободи повинна безперечно зосередитися на тій кількості людських інтелектів, багатьох мов і символічних систем, яка придатна до впорядкування й розумного осмислення заселеного світу. Дьюї заперечував антиінтелектуальні тенденції в культурі й часто висловлював “заклик до відхилення тої інтелектуальної сором’язливості, яка перешкоджає крилом уяви, закликом до сміливості мислення, до більшої віри в ідеї, відхилення боягузливої довіри до тих половинчатих ідей, які ми називаємо фактами”.