Свобода як необхідна умова існування громади

Почуття свободи приходить тоді, коли людина стає достатньо розумною, щоб аналізувати як себе безпосередньо, так і власне оточення. Будь-що набуває значимості завдяки співставленню з чим-небудь іншим. Отже, напрошується висновок, що свобода стає суттєвою, коли її розглядають відносно відповідних суб’єктів у реальному світі. Первинним є бути вільним від залежності. Динамічна свобода розвиває особистість у напрямку до радикальної, творчої активності, яка є основною функцією свободи.

Хто може вважатися вільним? На нашу думку, вільними є ті індивіди, котрі усвідомлюють свої сильні сторони й можливості, а також і власні недоліки й обмеження, котрі прагнуть знайти той спосіб життя, який може допомогти повністю реалізувати свої потенційні можливості; котрі прагнуть змінити власну поведінку відповідно до зміни в оточенні, у якому вбачають себе активним суб’єктом. Кожен з цих компонентів свободи залежить від рівня інтелекту і відображений в освітній термінології. Рівень інтелекту, зміст навчання, необхідні для вільного саморозвитку кожного індивіда, є різними. Свобода ніколи не може бути абсолютною. Ніхто з нас не є самодостатнім. Одна особа існує тільки у ставленні до іншої особи й оточуючого середовища. Людина є вільною лише усвідомлюючи певний рівень самоспрямування, яке є пропорційним до наших можливостей.

Дуже часто поняття свободи трактується, як поняття незалежності. Остання може бути зрозуміла лише в соціальних або політичних термінах. Вона втілюється в законодавчих документах, контрактах, формулюванні прав особистості. Незалежність визначає галузь, де існує можливість альтернативного вільного вибору.

Щодо свободи, то в Ісаії Берліна це почуття передбачає “відсутність перешкод до можливих альтернатив і діяльності – відсутність перепон на дорогах, вздовж яких людина може наважитися ходити” Серед цих проблем, які можуть бути усуненими лише в результаті активної дії (бажано соціального характеру), є такі, які виникають у результаті бідності, хвороб, недостатнього освітнього рівня. Слід зауважити, що усунення перешкод для “можливих альтернатив і діяльності” може (у багатьох випадках) призвести до переважання меншості й закриття доступу до можливостей для більшості. Також відомо, що, навіть за наявності умов незалежності, багато людей не діють згідно з їхньою свободою. Вони ризикують стати іншими, поступаються, часто підкоряються.

Наступний тип зв’язку, навколо якого ведуться дискусії, – це зв’язок між свободою та автономією. На думку багатьох учених, автономія є однією з первинних характеристик освіченої особистості. Бути автономним – це не що інше, як бути самоспрямовуючим і відповідальним, бути досить аналітичним, щоб пізнати й зрозуміти свої власні імпульси, мотиви та вплив свого власного минулого. Інші науковці приписують автономній особі вільну раціональну волю, здатну створити раціональне відчуття розширеного об’єктивного світу. Такі вартості, як незалежність, самодостатність та автентичність, асоціюються з автономією через непередбачення, що автономна особа повинна бути сприйнятливою до зовнішнього маніпулювання та примусів. Дійсно, вона може за допомогою підтримки спокійного й раціонального ставлення підняти себе над примусами, комплексами.

Відомо, що досягнення автономії характеризує найвищий стан у формах розвитку. Ці поняття досліджував Жан Піаже, а пізніше Лоренс Колберг. Піаже побачив автономію виникаючою з досвіду взаємності й взаємної уваги. Він писав, що життя (життєвий план) є “утвердженням автономії”, а “життєвий план є перш за все шкалою вартостей, яка розміщує деякі ідеали над іншими і підпорядковує вартості середнього ряду до мети, яка вважається постійною”.Для Колберга первинний інтерес полягав у моральному розвитку. Він вважав, що люди, котрі досягають досить високої когнітивної стадії розвитку, стають достатньо автономними, щоб керувати їхніми альтернативами, принципами справедливості й доброзичливості. “Те, що добробут і справедливість, – писав науковець, – є керівними принципами як для законодавства, так і індивідуальної моральної дії, вказує той факт, що принцип є завжди переконанням або правилом, для створення як правил або законів, так і принципу індивідуальної ситуаційної поведінки”.

Якщо існує припущення, що автономія пов’язується з мисленням “вищого порядку” й здатністю концептуалізувати такі абстракції, як поява права особистості й справедливості, якщо дійсно такі принципи стають принципами індивідуальної поведінки, багато хто з дослідників дійде висновку, що автономні особи можуть вважатися вільними особами.

Джон Дьюї говорив про звичку прагнути громадського способу життя як про одну із рис індивідуума, “ізольованого природою, майже на стільки ж, скажімо, як тенденцією до об’єднання з іншими для того, щоб отримати захист проти чого-небудь, що загрожує своєму власному приватному ЕГО”. Він вважав, суттєво розглядати проблему свободи всередині контексту культури, безсумнівно всередині контексту багаторазових трансакцій і зв’язків. Частина труднощів для вченого та його послідовників була пов’язана із прийняттям за основу “свободи волі”, асоційованої із таємничими внутрішніми властивостями людини.