Свобода як необхідна умова існування громади
Проаналізовано проблеми свободи й особливості її прояву в громаді. Свобода в громаді – це не що інше, як жити відкрито, зберігаючи власну гідність. У межах громади не буває “свободи від”, а може бути лише поняття та прояв “свободи з”. Усвідомлення принципу “вільний з” сприяє свободі. Звільняючись від невідомого, особистість усе більше стає вільною. Людина може бути вільною лише в середині схеми природи. Почуття свободи приходить тоді, коли людина стає достатньо розумною, щоб аналізувати як себе безпосередньо, так і власне оточення.
Ключові слова: свобода, громада, свобода з, свобода від, джерела свободи.
Обравши функціональний підхід, спробуємо визначити зміст поняття “свобода” через її творчу функцію. Відомий педагог Е. Ліндеман у 1926 році зробив висновок про те, що люди мають здатність творити лише за умови вільних стосунків один з одним. Почуття свободи прибуває тоді, коли особистість стає настільки розумною, що може критично аналізувати себе і своє оточення. Обидві умови можуть проектуватися, як еволюція. “Свобода є творчим співіснуванням між особистістю і керованими аспектами всесвіту” [1, с. 46]. Усе має свою сутність лише завдяки співставленню з чимось іншим. Отже, свобода стає суттєвою, коли її трактують відносно відповідних суб’єктів.
Людина наділена свободою знайти й реалізувати зміст життя, навіть якщо її дії (свобода) помітно обмежені об’єктивними обставинами. На думку відомого теоретика психології особистості В. Франкла, “необхідність і свобода локалізовані не на одному рівні; свобода надбудована над будь-якою необхідністю” [2, с. 106]. Людина є вільною стосовно своїх уподобань, спадковості та факторів зовнішнього середовища..
Свобода щодо власних уподобань проявляється в здатності вибрати, прийняти або відхилити їх. Навіть під час впливу безпосередньої потреби на дію людини особі дозволено визначити свою поведінку, зберегти свободу вибору. Аналогічно виглядає ситуація й тоді, коли йдеться про детермінацію людської поведінки вартостями чи моральними нормами. Людина дозволяє або не дозволяє собі бути ними детермінованою.
Свобода щодо спадковості – це ставлення до неї як до матеріалу, можливість вільного духу будувати з цього матеріалу те, що йому необхідно. Вона в даному випадку виступає інструментом, засобом, яким користується особистість для реалізації власної мети.
Свобода людини щодо зовнішніх обставин хоч і необмежена, але існує, втілюючись у можливість зайняти щодо них ту чи іншу позицію. Таким чином, сам вплив обставин на людину опосередковується позицією людини стосовно них.
Людина вільна тому, що її поведінка визначається перш за все вартостями й змістом, локалізованими в неетичному вимірі: “Людина – це більше ніж психіка; людина – це дух. В цій якості особа характеризується двома фундаментальними онтологічними характеристиками: а) здатністю до самотрансценденції; б) здат-ністю до самовідчуження” [2, с. 17].
Перша – проявляється в постійному виході людини за межі самої себе, у скерованості на те, що існує поза межами її досвіду.
Друга – виражається в можливості людини піднятися над собою і над ситуацією, подивитися на себе збоку. Ці дві властивості дають змогу людині бути самодетермінованою істотою (не абсолютно, а в певних межах). Механізми цієї детермінації знаходяться в неетичних людських вимірах.
Важливою умовою розуміння свободи є питання: для чого людина наділена свободою? Насамперед це пов’язане з тим, що особа в будь-яку хвилину готова відповідати за власну долю, готова слухати голос свого сумління і приймати рішення стосовно своїх дій. Людина – це істота, котра постійно вирішує, ким-чим вона буде в наступний момент. Свобода – це не те, що людина має, а те, чим вона є. Людина сама вирішує. Будь-яке рішення – це таке рішення, а таке рішення завжди сприяє особистому формуванню .
Прийняття власного рішення – акт не лише свободи, але й відповідальності. Свобода, яка позбавлена відповідальності, вироджується в уседозволеність.
Свобода – це не що інше, як можливість жити відкрито, зберігаючи власну гідність, залишаючись впродовж усього життя самим собою. Це поняття є центральним при дослідженні визвольної традиції, яка в різних проявах присутня в кожного народу. Спільним у ній є те, що вона пропонує людям підтримувати один одного, щоб усунути перешкоди, які стоять на заваді індивідуальної та колективної свободи. Це дає можливість створити оточення, у якому ми можемо бути вільними й виразити себе.А. Камю стверджує, “свобода – справа пригноблених, і її традиційними захисниками завжди були вихідці з пригнобленого народу. У феодальній Європі ферментами свободи були общини, в 1783 році її панування, хай ненадовго, домоглися мешканці міст, а починаючи з ХІХ століття честь єдиної боротьби і за свободу, і за справедливість взяли на себе робітничі рухи, не вбачаючи в цих двох поняттях ні найменшої несумісності” [3, с. 132]. Визвольна традиція скерована на пошук балансу між особистим та соціальним, між індивідуальними та колективними обов’язками. Вільна людина в її розумінні є та, в якої всі активні прагнення мають можливість зреалізуватися.