ВИБОРИ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ
Звертають на себе увагу нормативи представництва держав-членів у Європарламенті. Спочатку ці нормативи були затверджені рішенням Ради від 20 вересня 1976 р. напередодні прямих виборів депутатів населенням. В основу розподілу мандатів між державами-членами із самого початку був закладений головний критерій - чисельність населення, що, однак, не завжди точно визначало питому вагу тієї або іншої держави в співтовариствах. В цей розподіл потім вносилися зміни, що випливали за прийомом нових членів і возз'єднанням Німеччини.
В даний момент число депутатів, що обираються населенням, по країнах таке. Більше всіх депутатів у Німеччини - 99. Франція, Італія, Великобританія мають по 87 депутатів. Далі випливає Іспанія - 64 депутата. Голландія одержала 31 мандат. Бельгія, Греція, Португалія обирають по 25 депутатів. Австрія і Швеція розпоряджаються кожна 21 мандатом. Данія і Фінляндія посилають у Європарламент по 16 депутатів, Ірландія - 15. Найменше депутатів обирає Люксембург - 6. Амстердамський договір оговорює, що у випадку зміни наведеного розподілу мандатів, число депутатів від країн повинне забезпечувати належне представництво народів держав, об'єднаних у Європейський Союз.
Зіставлення кількості депутатських місць з чисельністю населення показує, що великі країни виявилися пропорційно гірше представлені, ніж малі. Якби принцип пропорції був послідовно витриманий, то Німеччина мала б 137 депутатських місць, Великобританія - 98, Франція - 97 і т.д. У той же час Люксембургові було б відведене всього одне місце, а Ірландії - 6, Данії і Фінляндії - по 9 місць. Сьогодні на одне місце депутата Європарламенту в Німеччині приходиться 817 000 чоловік, а в Люксембурзі - 65 000. Відхід від буквального проходження принципові пропорційності був обумовлений прагненням послабити можливий диктат великих країн. У визначених випадках малі країни, об’єднавшись одна з одною, а ще краще одержавши підтримку однієї з великих країн, здатні відстоювати свої інтереси. [8, с.№ 323]
Питання про забезпечення відповідного представництва держав-членів у Європарламенті на майбутнє розглядалось на Міжурядовій конференції 1996-1997 р. Конкретні нормативи не були визначені, але в Амстердамському договорі з'явилося положення про те, що у випадку зміни діючих установ, число депутатів від кожної держави-члена має забезпечувати відповідне представництво народів держав, об'єднаних у Європейський Союз.
Вибори в Європарламент проводяться після закінчення п’ятирічного терміну повноважень діючого складу депутатів. Визначення часу виборів входить у компетенцію Ради, яка зобов’язана, однак, попередньо заслухати думку Європарламенту. Конкретна дата виборів у кожній державі-члені (в межах від четверга до неділі в тиждень, установлений для виборів) встановлюється нею самою. Якщо вибори в державі-члені проводяться в два тури, то перший тур має бути намічений саме в даний проміжок часу.
Разом з тим в Амстердамському договорі звернена увага на виконання депутатами своїх обов'язків у Європарламенті. У новій редакції пункту 5 статті 138 Договору про Європейський Союз записано, що Європарламент після одержання думки Комісії і схвалення Ради, прийнятого одноголосно, визначить директиви і загальні умови, що стосуються виконання депутатами своїх обов’язків.Однак значення виборів у Європарламент не варто перебільшувати. У цілому вони ще уступають у престижі виборам до національних парламентів. Про це свідчать показники участі виборців у голосуванні. Їхнє зіставлення з підсумками національних виборів говорить не на користь виборів у Європарламент. Є кілька причин, що пояснюють таке положення. Об'єктивно європейські інтереси уступають за своїм значенням для виборців національним і навіть регіональним, локальним інтересам. Не менш істотно і те, що головну роль на виборах до Європарламенту, як і на виборах у національні парламенти, грають національні політичні партії. Європейських політичних партій практично немає, а координація діяльності національних партій, близьких по ідеології і головних цілям, по-справжньому не налагоджена навіть після введення прямих виборів до Європарламенту.
В цілому ж перехід до виборів депутатів Європарламенту безпосередньо населенням зіграв важливу роль. Такі вибори сприяли підвищенню престижу, легітимності Європарламенту - як загальнополітичної, так і правової. Змінилося співвідношення "сил" інститутів. Претендуючи на статус представників населення Європи, депутати Європарламенту стали не тільки більш активними, але й більш агресивними стосовно Ради і Комісії. Та обставина, що депутати Європарламенту представляють не національні парламенти своїх країн, а безпосередньо виборців, робить їхні думки більш незалежними під час обговорення і вирішення проблем розвитку. Депутати незалежні від національних парламентів, що не можуть ні визначати їхньої дії, ні відзивати або зміщати їх у випадку розбіжностей.
Прямі вибори в Європарламент привнесли чимало нового й у характеристику співтовариств і Європейського Союзу. У них з'явився свій "народ", що здійснює одну з найважливіших функцій - обрання своїх представників у парламентську установу. Таким чином, усталюються, одержують додаткові підстави державні ознаки Європейського Союзу, подібні тим, що відрізняють державу в її класичному розумінні. І хоча це поки тільки одна з декількох ознак і поряд з нею зберігаються багато інших ознак, властиві міжнародним організаціям, прямі вибори депутатів Європарламенту населенням явно підбадьорили прихильників перетворення Європейського Союзу у федеративний державний союз.