ЕТАПИ ТА ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ОБ'ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ
Iстотний «шостий елемент»
Iнституціональне затвердження п'яти вступних критеріїв та принципів їх імплементації (загальна недискримінація та диференціація країн-кандидатів за рівнем розвитку) не усуває з процедури приєднання до ЄС певної політичної та юридичної невизначеності.
Установчі угоди та похідне право ЄС не містять пунктів, де були б зафіксовані умови надання статусу країни-кандидата. Європейські ради, які проходили в Люксембурзі (1997р.) та Ґельсінки (1999р.), чітко визначили лише те, що передумовою початку переговорів про вступ є дотримання політичної складової копенгагенських критеріїв. Це дає нам підстави розглядати будь-яку європейську демократію як потенційного кандидата на членство в Євросоюз. Країни ЄЕЗ та Швейцарія визнані безперечними кандидатами на приєднання до Спільноти, і єдиною перешкодою для вступу є брак політичної волі з боку еліт або (та) населення цих країн.
Водночас залишається відкритим запитання, чи слід визнавати перспективу членства в Європейському Союзі для авторитарних або перехідних європейських режимів з метою підтримки та прискорення їх внутрішніх демократичних перетворень. В історії європейського будівництва відомі принаймні два випадки недвозначного «передчасного» визнання євроінтеграційної перспективи для Iспанії Франко та Федеративної Республіки Югославії Мілошевича, що, без сумніву, сприяло подальшій перемозі демократії в цих країнах [9]. Натомість нинішня «П'ятнадцятка» вважає недоцільним зробити такий крок стосовно перехідних режимів України та Молдови, незважаючи на відповідні заклики як з боку влади, так і з боку опозиційних демократичних сил обох країн.
Питання впливу, що має визнання перспективи членства в ЄС на внутрішню трансформацію посткомуністичних країн, жваво дискутується. Зокрема, на думку польського фахівця Лєшка Єсеня, визнана євроінтеграційна перспектива «перетворює європейські політичні та суспільні стандарти в дієвий амортизатор політичного життя даної країни, який спричиняє до того, що певні кроки, ймовірні «шалені» наміри владної верхівки не мають шансів втілитися політично» [10]. Німецькі дослідники Iріс Кемпе та Вім ван Мерс звертають увагу на взаємодію трьох чинників: 1) поточного становища країни, яке бере до уваги Євросоюз, вироблячи свою стратегію та визначаючи ймовірні інструменти фінансової допомоги цій країні; 2) діяльності національного уряду, який керує поточною ситуацією та зазнає так чи інакше зовнішніх впливів; 3) політики спрямування та порад ЄС, успішність впливу якого на національний уряд залежить визначальною мірою від надання перспективи членства цій країні [11].
На практиці офіційне підтвердження перспективи членства для країн Центральної Європи (червень 1993р.) відбулося значно пізніше приходу до влади демократичних реформаторських урядів та збіглося з початками економічного зростання в Польщі, Угорщині та Чехії. У центральноєвропейському регіоні та країнах Балтії курс на «повернення до Європи» відразу розглядали як пріоритетну, оптимальну й безальтернативну стратегію національного розвитку, яка логічно продовжувала та закріплювала розпочаті демократичні та економічні перетворення. Тож визнання перспективи членства давало змогу, з одного боку, легітимізувати зроблений політичний вибір, а з іншого — спрямувати й прискорити внутрішню європеїзацію в її базовому (політичний плюралізм, чесна економічна конкуренція, незалежна судова влада, вільна преса тощо) та поглибленому інтеграційному (інкорпорація acquis communautaire) вимірах. Надання перспективи членства в Євросоюзі Болгарії та Румунії, а з 1999 року — решті Балканських країн грунтувалося більше на політичній заангажованості ЄС, аніж на реальних здобутках регіону в наближенні до копенгагенських критеріїв.У будь-якому разі визнання перспективи членства стає доцільним тільки тоді, коли серед еліти та населення країни нагромадилася певна критична маса реформаторських тенденцій, яка забезпечує прихід до влади демократичних проєвропейських сил, а згодом — сталий і послідовний поступ. Приміром, якщо нинішня українська влада зуміє зберегти свої політичні та економічні позиції, надання європейської перспективи Україні не матиме очевидно реального внутрішнього наповнення. Водночас з огляду на наближення вкрай важливих для країни президентських виборів 2004 року доречним з боку ЄС було б «передчасно» визнати перспективу українського членства. Подібне рішення, як і у випадку Югославії, мало б складатися з двох принципових аспектів: підтвердження європейського майбутнього для демократичної України; висловлення підтримки українському громадянському суспільству та демократичній опозиції в їх боротьбі за європейську Україну [9].
Надання перспективи членства слушно розглядати передусім як політичний акт Євроспільноти, що демонструє її згоду a priori прийняти нового члена, тоді як хід самого просування до членства залежить в основному від послідовності та цілеспрямованості внутрішніх перетворень. Як засвідчив досвід країн Центральної Європи, стала динаміка їх євроінтеграційного поступу на вирішальному етапі була забезпечена в результаті успішної взаємодії трьох чинників: 1) процедури регулярного моніторингу у формі щорічних звітів Єврокомісії, які детально висвітлювали реальний стан просування кожної країни-кандидата; 2) запроваджених Євросоюзом інструментів «Вступного партнерства», які об'єднали в єдиному документі перелік пріоритетних напрямів упровадження acquis communautaire для певної країни-кандидата і орієнтованих відповідно до цього засобів фінансової допомоги з боку ЄС; 3) розроблених країнами-кандидатами програм адаптації національного законодавства до acquis communautaire, які базувалися на «Вступному партнерстві» і зазначали терміни, адміністративні та фінансові засоби виконання поставлених завдань. Така трискладова схема зближення з Євросоюзом невдовзі в повному обсязі буде запроваджена для країн Західних Балкан (моніторинг, інструменти «Європейського партнерства» та національні програми їх імплементації).