ЕТАПИ ТА ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ОБ'ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ

Таблиця 2: Щаблі економічної інтеграції європейської периферії

Укладання асоціаціїIнститут асоціації, що передбачений статтею 310 Угоди про заснування ЄЕС/ЄС, часто прирівнюють до статусу асоційованого членства в Євросоюзі. Насправді йдеться про асоційоване партнерство, яке здійснюється через спеціально створені органи (Ради, комітети асоціації/партнерства) і зводиться в основному до запровадження різних форм економічної інтеграції: приєднання до європейського єдиного ринку, утворення митного союзу чи зони вільної торгівлі з ЄС (див. табл. 2). З огляду на це угоди про партнерство та співробітництво з країнами СНД потрібно вважати за найнижчий ступінь асоціації, що вказує лише на можливість створення в майбутньому зони вільної торгівлі з Російською Федерацією, Молдовою та Україною (залежно від міри просування економічних реформ у цих країнах). У цілому ж укладання Євросоюзом угод про асоціацію слушно ототожнити із зсувом його геоекономічних кордонів.

Не менш хибним видається поєднання асоційованого партнерства з процедурою набуття членства в ЄС.Безперечно, приєднанню до Європейського Союзу має передувати економічна лібералізація, яка, своєю чергою, вимагає від країни-партнера ЄС впровадження багатьох елементів acquis communautaire, покликаних забезпечити рівні та чесні умови конкуренції (гармонізації антимонопольного законодавства, корпоративного права, режиму надання державних субсидій, норм захисту прав інтелектуальної власності та прав споживачів тощо). Асоційоване партнерство також, без сумніву, сприяє економічній модернізації асоційованих країн та їхньому загальному зближенню з Євросоюзом.Водночас, власне факт укладання угоди про асоціацію має обмежений вплив на ініціювання процедури інституціонального приєднання до ЄС, де значно важливішим є формальне визнання Євросоюзом «кандидатського» статусу країни та подання цією країною офіційного прохання про вступ. Iнакше кажучи, реалізація асоційованого партнерства та процедура набуття членства є різними, хоч і пов'язаними процесами, які можуть відбуватися паралельно, як і сталося у випадку країн Балтії чи Словенії.

Подеколи угоди про асоціацію виступають радше інструментом відсування ймовірного членства (перші «європейські» угоди з Польщею та Угорщиною, створення митного союзу з Туреччиною), альтернативою самому членству (угода про ЄЕЗ, можливі сусідські угоди з країнами СНД) або й просто формою привілейованих відносин із колишніми країнами-колоніями Південного Середземномор'я, Тропічної Африки чи Латинської Америки. Загалом, як і у випадку геополітичної Європи, східний геоекономічний кордон Євроспільноти поки що зупинився на західних межах СНД.

Iнституціональне приєднання

З огляду на складність та вагомість процедури приєднання до Європейської спільноти, вона може тривати в цілому від 3—4 (приміром, для Фінляндії, Швеції) до 10-ти й більше років (для країн нинішнього розширення). Процедура вимагає залучення багатьох інституціональних акторів та проходить низку проміжних етапів, починаючи з дати подання офіційного прохання про вступ і закінчуючи набуттям офіційного членства в Спільноті: підготовка Єврокомісією детального звіту про стан готовності країни-кандидата; ухвалення Європейською Радою рішення про початок переговорів з цією країною на основі звіту Комісії; ведення самих переговорів про приєднання між представниками Спільноти та країни-кандидата; підписання угоди про приєднання за попередньої згоди Європарламенту; зрештою, ратифікації такої угоди країною-кандидатом та всіма країнами-членами. Усі рішення про розширення Рада ЄС ухвалює за принципом одностайності, що надає кожній країні-члену можливість накласти вето на кандидатуру тієї чи іншої країни або принаймні ефективно блокувати проходження різних етапів вступної процедури [6]. Відтак стає зрозумілою важливість офіційного, хоча й інституціонально необов'язкового визнання з боку Європейської Ради перспективи членства в ЄС для країни-претендента, що підтверджує спільну політичну волю держав-членів прийняти цю країну до Союзу за умов дотримання нею критеріїв вступу.

Як відомо, процедура набуття членства в Євроспільноті грунтується, передусім, на нинішній статті 49 Угоди про ЄС (колишня стаття 237 Угоди ЄЕС/ЄС), яка визначає три головні вимоги до країн-кандидатів на вступ:

1.Бути географічно європейською державоюПопри тривалі дискусії щодо фізичних меж Європейського континенту, політична географія досить чітко визначає якість «європейська держава» з певними застереженнями лише стосовно двох євразійських країн: а) Туреччини, 3% території якої знаходиться в Європі, а решта в Азії, та 2) Російської Федерації, яку умовно поділяють на європейську та азіатську частини. Країни Південного Середземномор'я беззастережно відносять до Африки чи Азії, тоді як 15 колишніх республік Радянського Союзу поділилися на нові європейські (країни Балтії, Закавказзя, Україна, Молдова, Білорусь) та азіатські (країни Середньої Азії) держави. Виходячи з невідповідності базовому географічному критерію, Рада міністрів ЄЕС відхилила свого часу прохання щодо членства Марокко (1987р.). А у своєму нещодавньому посланні «Розширена Європа — Сусідство» Європейська Комісія підтвердила неможливість вступу до ЄС всіх його «неєвропейських середземноморських партнерів» та водночас відкритість такої перспективи для тих «європейських країн» на Сході Європи, які «чітко висловили бажання приєднатися до Союзу» .