НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЙ РОСІЇ І НАТО
Одним з перших М. Драгоманов збагнув важливість зв’язків підросійської України з Галичиною. Ніхто з його сучасників не міг похвалитися неперервною тяглістю контактів зі Львовом, які він налагодив на початку 70-х і які перервала його смерть у 1895 р. Проте впливи М. Драгоманова на Галичину настільки ж суперечливі, наскільки суперечлива його спадщина. Львів він бажав перетворити на центр пропаганди поступових ідей, причому не тільки на всеукраїнський, а й на всеросійський. Динамізм М. Драгоманова, його широкі зв’язки з російськими, польськими й болгарськими революціонерами сприяли формуванню в австрійських урядових структурах думки про нього, як про «керівника малоруської секції нігілістів» та лідера міжнародної змови з метою «повалення законності і правопорядку у всій Європі» (слова Івана-Павла Химки)/57/. Австрійській поліції були відомі й його зв’язки з наддніпрянськими «громадами», а контакти М. Драгоманова з Галичиною взагалі відбувалися легально. Внаслідок цього у Відні виробився погляд на український рух («українофільство») як на різновид соціалістичного руху/58/. Тому саме в ланцюжку «М. Драгоманов – «громади» – галицькі народовці» слід шукати пояснення тому, що аж до 1890 р. Відень був схильний до компромісів не з народовцями, а з москвофілами.Оскільки галицькі політики взялися реалізовувати ідею «українського П’ємонту» В. Антоновича, то політичні концепції М. Драгоманова тут не прижилися. Вже після його смерті у 1895 р. більшість діячів Русько-української радикальної партії відкинули космополітичну частину його спадщини, а її основні теоретики Є. Левицький, В. Охримович й І. Франко в союзі з народовцями формують Українську національно-демократичну партію (членом якої був і В. Антонович). Зате ідейна спадщина М. Драгоманова мала визначальний вплив на Наддніпрянщину: в той час як усі галицькі партії включали в свої програми постулат незалежної України, наддніпрянці, за невеликим винятком, не ставили перед собою такої мети, а властива їм проросійська орієнтація зумовлювала обмеження їхніх вимог драгоманівським гаслом культурно-національної автономії. Саме тому чимало українських діячів наступних епох звинувачували М. Драгоманова в програші національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.
Натомість всі основні різновиди українського націоналізму (за винятком монархічних) запозичили в нього постулат «селянськості» української нації. Негативний вплив цієї тези можна простежити й сьогодні у добре відомому співвідношенні «російськомовне місто – україномовне село».
Михайло Грушевський
На відміну від інших істориків–попередників М. Грушевського, світогляд останнього в основному формувався під впливом власне української культурної традиції, що само по собі є свідченням рівня тієї самодостатності, якої вона досягнула у 80-і роки. Це твори В. Антоновича, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, збірки «Киевской старины» та ін./59/. Визначальний вплив на М. Грушевського як на вченого справив В. Антонович – його опікун і наставник під час навчання у Київському університеті у 1886–1894 рр./60/.
В повному обсязі реалізувати свій інтелектуальний потенціал М. Грушевський зумів після того, як обняв посаду керівника кафедри історії України у Львівському університеті. М. Грушевський був живим втіленням ідеї «українського П’ємонту». Хронологічно першою його великою заслугою було довершення інтелектуального розгрому москвофільства. Вже його «Вступний виклад з давньої історії Руси», виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р., мав чималий резонанс. Український письменник і публіцист Михайло Мочульський пізніше згадував: «Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого ученого, в якому хотіли мати «готовий авторитет», вони почули щось зовсім противне: єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти «стан економічний, культурний, духовий» цієї маси, «її пригоди, її бажання й ідеали». Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й тепер не подобається деяким, але вони мовчали й оплескували молодого вченого»/61/.
Винятково важливу роль у знешкодженні москвофільства відіграла наукова термінологія М. Грушевського, передусім термін «Україна-Русь», котрий остаточно отримав право на життя завдяки високому академічному рівневі його праць. Причому заслуги М. Грушевського на цьому полі настільки значні, що й досі наукова опінія приписує йому винайдення цього терміна. Видатний польський історик ґенрик Верешицький зауважив, що защеплення
М. Грушевським історичній науці, а згодом – і побутовій свідомості поняття «український» відіграло важливу роль у процесі національного усвідомлення галицьких українців/62/.Зрозуміло, що ця термінологічна новація мала не тільки вузько-галицьке спрямування, а й загальноукраїнське і навіть всеєвропейське. З цього приводу найтитулованіший дослідник творчості М. Грушевського Любомир Винар писав: «Очевидно, що в часи М. Грушевського, так само як і нині, історична термінологія була далека від узгодженості й об’єктивності. В такі терміни як «Русь», «Rosja», «Russіa», «Західна Росія» («West Russіa»), «південні росіяни» («South Russіans»), «русини» («Ruthenіans») і багато інших різноманітні історики вкладали різноманітний підтекст. Згідно з М. Грушевським, терміни «руський народ» і «руська держава» в застосуванні до Київської держави і інших народів української і східноєвропейської історії використовувалися багатьма російськими істориками з метою інтерпретувати історію російського чи великоруського народу. В такому контексті вони не відбивали правдивого історичного розвитку руських народностей. Внаслідок цього термінологічного хаосу процес формування трьох східнослов’янських націй було спотворено і більші частини української і білоруської історій інкорпоровано в російську національну історію. Грушевський довів, що в минулому український народ був відомий під різними іменами, такими як «руський», «русинський» і «малоруський», і що назви «Русь» і «руський» згодом монополізували московити... Його монументальна праця під назвою «Історія України-Руси» підкреслювала органічну єдність між стародавнім, середньовічним і сучасним періодами української історії. Замість сумнівної концепції «общеруської національності» Грушевський щодо національних історій українців, білорусів і росіян пропонував впровадити концепцію «історії східних слов’ян»/63/.